Уже два роки, як професія медичного працівника набула особливого статусу. Це ті люди, на кого ми сподіваємося в боротьбі із ковідом на рівні з Богом. Проте для селян у віддалених глибинках медик завжди був найціннішим скарбом. Розпочинаємо знайомство із людьми в білих халатах розмовою з фельдшером сіл Яцини та Білоцерківці – Оленою Білою.
-Доброго дня, пані Олено! Їхали до Вас півгодини. Дорога жахлива. Дійсно, для хворого Ви тут єдиний порятунок.
– Доброго дня! Так, бувають невідкладні випадки, коли доводиться діяти швидко та самостійно. Виїжджаю на екстенні виклики вночі й рано вранці, у вихідні й святкові дні: інсульти, приступи стенокардії, апендицит, травми, пневмонії, гіпертермії, ниркові колики… Виклики до дітей, які не можна ігнорувати. Іноді тільки починаєш щось вдома робити – тісто замісила чи борщ варю – а тут дзвінок. Кидаю все, вимикаю, руки помила, на велосипед – і полетіла! У мене максимальний час доїзду селом 15-20 хвилин. Швидка приїжджає за 40, якщо то терміновий виклик. Але ж і багато рутини: розмови, консультаціїї, поради, коли треба заспокоїти хворого, пояснити хід лікування, іноді сварю за безвідповідальне ставлення до свого здоров’я, зараз ще й організація щеплення проти ковіду та багато роз’яснювальної роботи.
– Ваша господа на краєчку села. Скільки часу добираєтеся до роботи?
– Я живу в найкрасивішому місці. І дійсно, я тут майже сама, зі своєю чудовою родиною. А до цивілізації добираюся велосипедом, коли дозволяє погода. До ФАПу в Яцинах мені їхати 3 км, до Білоцерківського – 7 км.
Олену Білу чекають на роботі, тому калюжа – то не перепона.
– Пані Олено, Ви працюєте на Пирятинщині недавно. Звідки до нас приїхали?
– Ой, це довга історія про пошуки райського куточка для мене та моїх тварин, проте вона зі щасливим закінченням. Насправді, коли вирішила кардинально змінити своє життя і переїхати із Кривого Рогу, де залишила чоловіка, друзів, знайомих, я ще не знала, що житиму на Полтавщині. Рік шукала роботу за фахом, адже медицина – це все моє життя. Відвідала десятки ФАПів, деякі були настільки зацікавлені, що пропонували житло, доплати, хороше обладнання. Та все ж у мене не було відчуття, що це воно, моє ідеальне місце. А коли приїхала сюди, побачила цей будинок, здалося, що саме його я вже давно вимріяла. І все, я поїхала по речі.
– Але ж не тільки речі! Розкажіть, хто ще приїхав з Вами?
– Переїзд мені дався не легко, я планувала його покроково протягом року. Адже переїхати і самій не просто, а якщо з тобою кобила, осел, собаки, коти – це здається, нереальна задача. Я замовляла велику вантажну машину з гідробортом для перевозки коней.
Знайомтеся, це моя Радена. Я врятувала її від загибелі. Радена – кобила із багатою родослівною. Її дід – легендарний Анілін, увійшов в історію кінного спорту як найкращий жеребець в СРСР, тричі поспіль вигравши Приз Європи. А от Радена не потрапила на іподром, жила в сім’ї, а згодом стала розвагою для дітей у парку. Коли ж через травму стала не придатна для роботи, її вирішили зарізати. Я побачила оголошення в інтернеті про неї і поїхала. З першого погляду відчула, що то часточка моєї душі втілена у цій неймовірній істоті. Ми відчуваємо одна одну, іноді здається, навіть читаємо думки. Вона чудово розуміє мій стан і мій настрій. У неї не простий характер, та для мене Радена це і подруга, і вчитель. Вона ніби розуміла, що переїзд мені дуже потрібен, і підтимувала та надихала на цей крок. У хвилини тяжких роздумів я обіймала її за шию, притулялась щокою до гриви, розмовляла з нею та заряджалась впевненістю та енергією. Це був щовечірній наш ритуал.
– Зараз Радена має подругу. Її вже на Полтавщині придбали?
– Ніка прийшла в нашу сім’ю, вже коли ми жили в Яцинах. Знайома із Сорочинців рятує тварин, вона запропонувала приїхати подивитися молоду кобилу Нюшу. І на мій день народження я зважилася на це. Поглянула – і пропала! Вирішила відразу: я хочу цю кобилу! Рік виплачувала за неї кошти, але не жалкую ні секунди. Нюшу ми перейменували Нікою.
Третім у нашому табуні є Оскар. Він ослик, але мені здається, що вважає себе одним із коней. Оскара я також врятувала ще в Кривому Розі. Він, бідолашний, стояв у такому сарайчику, що навіть випростатися не міг. Зате тут у них 2 гектари волі.
– Вони всі, я бачу, люблять яблучка.
– Знаєте, для них – особливо ж для Оскара – не так важлива їжа, як спілкування. Коли Ви даєте їм яблука, це більше для них гра. Щодо їжі, пам’ятаю, коли з’явилася Радена, я бігала з книжкою і перевіряла, яку травинку вона з’їла. Зараз же наш осел практично з’їдає пластикові відра, які я ставлю для коней… Це дуже затратно, але такий вже він є. Коли тварин стало багато, я заспокоїлася, більше їм довіряю.
– Пані Олено, у Вашому маленькому раю ще є кози незвичайної породи, безліч собак. Які ще несподіванки від Вашого обійстя можна очікувати?
– Так, кози в мене були й в Кривому Розі. Це дуже цікаві тварини. Перша коза, яку звали Дзінька, відкрила для нашої сім’ї світ цих дивних тварин. У них цілюще молоко, яке допомагає лікувати та коригувати певні патологічні процеси в організмі людей та тварин. Про це багато написано, і не буду переказувати цю інформацію. З особистого досвіду – козине молоко допомагало синові в лікуванні бронхіальної астми. Покращувало стан при хворобах шлунку, лікувало простуди. Та відмінно використовувалось для догляду за шкірою обличчя. І взагалі, якщо є кози, то стіл значно збагачується продуктами харчування. Я робила тверді сири. Засолювала по 5 бутилів бринзи на зиму.
Та характер у кіз дуже специфічний! Дотягнутись і з’їсти – це їхній девіз. Притоптати свіженьку зелененьку травичку, щоб зжерти колючий бур’ян, а заразом – парочку моїх ялинок, троянди і бузок (сміється. – авт.).
Собаки кожна мають свою історію. Усі вони приїхали з нами. Двох малюків я вигодувала з піпетки.
А щодо несподіванок, то лише погляньте на цей дуб. У мене в дворі росте дуб, якому вже точно більше 100 років! Хочу запросити спеціалістів, які б визначили точно його вік.
– Ваша садиба чудово б підійшла для зеленого туризму чи інших туристичних послуг. Думали про це?
– Так, весь час думаю, і хочу зробити щось подібне. Кілька разів мене запрошували в Пирятинську міську раду на семінари з туризму. Це потроху підштовхує до важливого рішення. Але чи буде це зелений туризм – навряд. Я бачу перспективу в іповенції – спілкуванні з кіньми. Це хороший метод релаксу та психологічної допомоги.
– Пані Олено, чим Вас вразили Яцини? Чому Ви залишилися тут, і що вони Вам дали?
– Я тут тому, що дивним чином відчуваю зв’язок з цим місцем. Тут тиша не тільки фізична, але – що важливіше – емоційна. Гармонія і спокій. Все доречно і має своє призначення. Тут влітку неймовірної краси вечірні тумани. Обов’язково знайдіть час, щоб приїхати і подивитись на це магічне видовище. Я не перебільшую! Пасма туману, що запливають в долину від ставка, міняться щохвилини. Змінюються обриси краєвиду. Кози губляться в тумані, але двір він рідко заполоняє. Стоїш і дивишся, як розгортається це дійство.
І ще є цікавий момент: у нас температура повітря взимку на 4-6 градусів вища, ніж в селі. А ще річечка – коли йдуть сильні дощі, дорогу повністю заливає, і просто біля двору біжить ріка. Звичайно, це певні незручності, але мені це подобаєтся. Адже мріяти треба обережно, а я дуже хотіла річку неподалік будинку.
Я переконана, що це найкраще місце у світі. Подивіться, зараз за отими пагорбами сідатиме сонце. І такого заходу ви більше ніде не побачите! Відкрию секрет, тут, у селі, я зустріла людину, до якої довгими шляхами, мабуть, вела сама доля. Чоловіка неймовірно цікавого як особистість, освіченого, і головне – дуже надійного, який розуміє і приймає мене з усіма моїми переконаннями, недоліками і мріями. Він допомагає доглядати за тваринами в нашому чималенькому господарстві, й вони йому віддячують відданістю та любов’ю.
– Та разом ви не тільки господарюєте вдома, а ще й виступаєте на сцені?
– Ми беремо участь у художній самодіяльності. Адже в чоловіка музична освіта, він талановитий виконавець, його виступи люблять і чекають односельці, його творчість знайома і містянам, бо неодноразово брав участь у районних заходах. Взагалі-то ми і познайомились в сільському будинку культури. Коли я приїхала, зі мною працювала санітарка (зараз, на жаль, посаду скоротили), то вона «витягнула» мене до клубу. Я ніколи не співала, трохи танцювала і декламувала вірші. А тут спробувала. Це своєрідна арт-терапія. Співаю в колективі «Барвінок».
– Щиро рада за Вас, пані Олено, розкажіть про дітей, чим вони займаються?
– У мене їх троє – Катерина, Іван і В’ячеслав. Третій син народжений не мною, ми взяли його під опіку, проте від цього він не менш рідний. 2021 для нашої родини виявився роком весіль. Спочатку одружився В’ячеслав, який нарешті повернувся з ООС. Уявіть, з того часу, як він пішов добровольцем в «Азов», я тихо плакала кілька місяців, це було нестерпно страшно… Та після того, як він приїхав у відпустку – змужнілий, впевнений у собі, неймовірно дорослий і надійний – я ридати перестала. І от 18 вересня В’ячеслав вже одружився. У жовтні їздила на весілля старшої доньки Катерини – до Відня. А в листопаді одружився Іван.
– Пані Олено, знаю, що Ви навчаєтеся в Полтаві. За якою спеціальністю?
– Навчалася, вже отримала диплом про вищу освіту минулого року за спеціальністю «фізична реабілітація». І хоч я була найдорослішою в групі, не було відчуття, що я стара тітка серед дівчаток. Смішно було. Знайомимося, всі називають імена, а я – Олена Леонідівна. Мене виправили – Олена. І так я відчула себе просто Оленою.
– Олено, скажіть, а який найбожевільніший вчинок був у Вашому житті?
– Коли мені був 21 рік, заради чоловіка я покинула медінститут. Він був на 18 років старший, надзвичайно цікавий та цілісний, люди концентрувалися навколо нього. Я закохалася і поїхала за ним на край світу. І це не метафора. Ми здійснили веломарафон довжиною 11 тисяч кілометрів! Виїхали ми з Кривого Рогу і через 3,5 місяці завершили поїздку у Владивостоці.
Ми познайомилися в туристичному клубі, у мене також 1 розряд по спортивному велотуризму. І от я стала першою жінкою в СРСР, яка здолала маршрут Кривий Ріг – Владивосток на велосипеді. До нас у поїздці час від часу приєднувалися інші люди, проїжджали відрізок шляху і залишали нас, із Кривого Рогу з нами Валерій Михайлович Балінов їхав, людина вже у віці, але проїхав довго.
Тайга. Бездоріжжя 
На березі найбільшого озера в світі Байкалу 
Озеро Байкал 
– Що було найскладнішим у подорожі?
– Транспорт не витримував. Велосипеди часто потребували ремонту. Ми зупинялися у великих містах саме для цього та закупити продуктів.
– Про вашу мандрівку знали? Вас зустрічали в містах, які ви проїжджали?
– Так, преса писала про наш веломарафон. Моя подруга художниця емблему зробила – велосипед на фоні меридіанів. Нас часто зустрічали члени туристичних клубів у різних містах. Перед поїздкою ми контактували із велоклубами, шукали, у кого можна буде зупинитися. На пошті ми також отримували листи, їх нам відправляли «до запитання». Приїжджаємо в Омськ – а на пошті вже чекає лист.
Річка Лена. 
– Які зупинки маршруту найбільше запам’яталися?
– Запам’яталися люди, які позитивно заряджали. Наші ночівлі в наметах, на залізничних вокзалах, у будиночках будівельників, у «тепляках», «червоних куточках» клубів. У Сибіру вразило, як нам з-під поли витягували цукор. Для дівчини з України це було дивно, а в Сибіру не було цукру. У Волгограді я вперше побачила, як видають масло за талонами.
Проїхали такі великі зупинки: Волгоград, Уральськ, Новосибірськ, Омськ, Чита, Байкал, Красноярськ, Іркутськ, Байкальськ, Владивосток. У Москву повернулися літаком. А звідти – у Кривий Ріг.
– Пані Олено, це надзвичайно цікаво! Сподіваємося, що поспілкуємося ще раз. Дякуємо за розмову!
Автор: Мирослава Кочубей
Читайте також:
У ПИРЯТИНІ ВІДКРИЮТЬ ПЕРШИЙ “ПАРК”
НАВІЩО У ЛОХВИЦІ ВИРУБАЛИ МОЛОДІ СОСНИ?
1