Зміна ракурсів у погляді на історію – справа складна та тривала. Активно працює в цьому напрямку Український інститут національної пам’яті. На Полтавщині його представником вже 4 рік поспіль є Олег Пустовгар.
ДОВІДКА:
Народився в с. Качанове (нині – Сергіївської громади Миргородського району).
Освіта: Полтавський державний педагогічний інститут, обласний вечірній університет журналістики, Національна академія державного управління при Президентові України.
Працював у фонді «Демократичні ініціативи», у обл. товаристві «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, керівником управи обласної організації НРУ, помічником-консультантом народних депутатів України Валерія Борзова, Леся Танюка і Миколи Кульчинського, В’ячеслава Кириленка, Олега Медуниці, директором Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.
Громадсько-політична діяльність: з 1991 по 2009 рік – у лавах Народного Руху України, з 2010-2018-голова обласного громадського руху «За Україну!». Один із ініціаторів відродження Гадяцького товариства «Просвіта»; депутат обласної ради п’ятого скликання. Активний учасник всіх трьох Майданів за незалежність України: рухівських мітингів 1991 року, Помаранчевих подій та Революції Гідності.
- Пане Олеже, розкажіть, на якому етапі зараз декомунізація на Полтавщині й у Пирятинській громаді зокрема?
-9 квітня 2015-го, Верховна Рада України ухвалила пакет декомунізаційних законів, що були розроблені спільно громадськістю, народними депутатами та Українським інститутом національної пам’яті. Прийняттям Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» розпочалося впровадження державної, офіційної, політики декомунізації, тобто процесу всеохопного позбавлення від наслідків злочинної комуністичної ідеології. На слові «офіційна» недарма роблю акцент, адже мова йде про те, що тоді відбувся старт декомунізації на законодавчому рівні – як державної політики. Однак твердити, що ця політика обмежується лише останніми роками, було б неправильно. Грунт готувався задовго до цього, і зерна засівалися відразу після відновлення незалежності України. Перша рухівська декомунізаційна хвиля почалася ще в 1990-х і стартувала зі змін в освіті, науці, ЗМІ, громадському житті: з навчальних програм прибрали вивчення основ комуністичної ідеології та історії комуністичної партії (приміром, я тоді навчався на істфаці Полтавського педуніверситету – підручники були старі, а от таких «предметів», як «історія марксизму-ленінізму», не було й близько), припинилися добровільно-примусові маніфестації з нагоди більшовицьких свят, а також зникла комуністична цензура. Полтавські Рух і «Просвіта» активно співпрацювали з місцевим осередком Спілки офіцерів України: у військових частинах (в/ч) на території Полтави ліквідували «ленінські кімнати», а натомість облаштовували куточки українознавства з державною символікою, портретами гетьманів і українських військових діячів.
Згадую і свою працю в Полтавській ОДА на посаді керівника головного управління інформаційної та внутрішньої політики. Це був період президентства Віктора Ющенка, період другої хвилі декомунізації. Мушу констатувати: та хвиля зазнала несамовитого саботажу з боку совкового чиновництва та через затятий опір п’ятої колони Москви – комуністів на чолі з Симоненком та Партії регіонів на чолі з Януковичем. Нагадаю, тоді Віктор Ющенко намагався запровадити системну декомунізацію: видав Указ «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні» та домігся від парламенту прийняття закону, яким Голодомор 1932–33 рр. визнано геноцидом українського народу. Ці законодавчі акти офіційно започаткували демонтаж пам’ятників діячам радянського періоду, причетним до організації голодоморів та політичних репресій. Як керівник згаданого управління, я розробив рішення колегії Полтавської облдержадміністрації, яким рекомендувалося органам місцевого самоврядування прибрати комуносимволіку. Чимало зображень гербів СРСР, зокрема й у Полтаві, демонтували, але пам’ятники і бюсти комуністичним злочинцям лишилися незрушними. В тому числі й пам’ятник Леніну у Пирятині.
Третьою хвилею декомунізації можна вважати стихійний «ленінопад», що почався із повалення пам’ятника Володимиру Леніну в центрі Києва під час Революції Гідності 8 грудня 2013 року. Вже у лютому ця народна ініціатива охопила практично всю країну, й монументи більшовицькому вождю демонтували в багатьох обласних центрах, у Полтаві зокрема.
Четверта хвиля – це, власне, реалізація спеціального закону, ухваленого у 2015 році. Ним засуджуються комунізм і нацизм, а також категорично забороняється їх пропаганда. Ось так декомунізація вийшла на повноцінний системний державний рівень.
І тоді вже й Пирятин звільнили від погруддя ідеологу і організатору «червоного терору» та окупації УНР Владіміру Лєніну. А ще перейменували низку вулиць. Але не всі, які підпадали під дію закону! Скажімо, ще у 2016 році Пирятинська влада мала б перейменувати вулиці, що звеличували діячку ВЛКСМ Зою Космодем’янську у Пирятині, Харківцях, Кротах. Я неодноразово звертався через гарячу урядову лінію КМУ до мерії з цього приводу, але отримував відписки за підписом Михайла Мельниченка. Зою Космодемянську прибрано з топонімічного простору Пирятинщини аж через сім років, тобто після повномасштабного російського вторгнення-наприкінці серпня 2022 року. Зрозуміло, що причина-народні настрої дати відсіч російським агресорам у всіх вимірах, в тому числі й на історичному фронті.
Саме після 24 лютого 2022 року у громадах демонтовували пам’ятники, які до того «не заважали» і були «нашою історією». А в деяких випадках ні законодавство, ні дописи від інституту нацпам’яті не були аргументами. Тоді доводилося звертатися до правоохоронців. Наприклад, у Карлівці місцева влада відновила демонтований у 2016 році пам’ятник першому секретарю ЦК Комуністичної партії України Миколі Підгорному. Аргумент був абсолютно недолугий і суперечив декомунізаційному законодавству — „він наш земляк“. УІНП подав звернення до поліції, до прокуратури. Кобеляцька прокуратура відкрила кримінальну справу, вона тяглася роками. І приписи вони виконали: не УІНП, а вже прокуратури після повномасштабного вторгнення .А Хорольська влада лише після окремого розпорядження ОДА демонтувала бюст на честь Третяка Івана Мусійовича (1923–2007) — особи, яка обіймала керівні посади в комуністичній партії та вищих органах державної влади СРСР. У Лубнах міська влада тривалий час відмовлялася демонтувати пам’ятник Чапаєву. Не допомагали звернення ні до поліції, ні до міської влади. І тут стався акт народної декомунізації. У ніч з 25 на 26 жовтня 2021 року активісти з громадської організації „Гонор“ приїхали до Лубен та й прибрали цей пам’ятник Чапаєву. Після цього дуже сильно в ефірах Скабєєвої обурювався представник ОПЗЖ Рабинович.
Позбавити публічний простір від цього сміття — це один із кроків до перемоги у світоглядній війні з Росією. Як відомо, російський диктатор путін висловив незадоволення декомунізацією у виступі-оголошенні війни (так ваної «СВО») 22 лютого минулого року, прагнучи повернути Україну у морок сталінських репресій.
- Знаю, що УІНП не раз підіймав питання декомунізації меморіалу в центрі Пирятина. Як рухається ця справа?
Так, дійсно в Пирятині існує проблема: у центрі міста розміщено меморіальну плиту, присвячену Івану Голобородьку — злочинцю, що встановлював радянську комуністичну владу, керівнику червоного партизанського загону у 1918 році, секретарю комсомольської організації Пирятинського повіту. Відповідно до підпункту «д» пункту 4 частини першої статті 1 декомунізаційного Закону, до символіки комунорежиму віднесено пам’ятні знаки, написи, присвячені подіям, пов’язаним із встановленням радянської влади в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті. Тож зазначений пам’ятний знак є символікою комуністичного режиму та підлягає обов’язковому демонтажу.
Я консультував заступницю міського голови Пирятина з гуманітарних питань Тамару Коваленко з цього приводу. Зрозуміло, що проблему, таку собі міну заклали ще у комуністичні часи, коли цього більшовика поховали поруч із борцями з нацизмом, у одному меморіалі. Пам’ятники учасникам 2-ої світової перебувають під охороною держави. Але назва меморіального комплексу(«Меморіальний комплекс Пам’ятників періоду громадянської та Другої світової воєн: Братська могила учасників громадянської війни. Могила Івана Івановича Голобородька. Могила політпрацівника Павла Павловича Савьяненка. Могила Героя Радянського Союзу старшини Дмитра Карповича Привалова. Могила Героя Радянського Союзу підполковника Григорія Мефодійовича Шевченка. Братська могила воїнів»)., комуністична символіка і термінологія на ньому, ідеологічні кліше СРСР й держави-агресора про ,начебто, громадянську війну, плита на честь Івана Голобородька не відповідають духу і букві згаданих вище законів і виконують функцію пропаганди комуністичного режиму. Статтею 1 Закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років»передбачено, що шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років, про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху та жертв нацизму є обов’язком держави та громадян України. Законом визначено : «Друга світова війна 1939-1945 років, що розпочалася внаслідок домовленостей націонал-соціалістичного (нацистського) режиму Німеччини та комуністичного тоталітарного режиму СРСР, стала найбільшою трагедією людства у XX столітті»; «під час Другої світової війни 1939-1945 років націонал-соціалістичним (нацистським) та комуністичним тоталітарним режимами на території України було вчинено численні злочини проти людства та людяності, воєнні злочини та злочини геноциду, внаслідок чого Україні та Українському народові було завдано величезних втрат». Також у Законі вживаються такі терміни: «вигнання нацистів»; «жертви Другої світової війни 1939-1945 років», «ветерани 2 світової війни»; «учасники визвольного руху» ( маються на увазі діячі ОУН, УПА, УГВР); «жертви нацизму»; «учасник Другої світової війни 1939-1945 років», «воїни, які загинули під час Другої світової війни 1939-1945 років». Кліше «фашистські загарбники» нав’язане радянською комуністичною пропагандою і широко використовувалося в науковій і художній літературі, кіно, радіо і телебаченні, пресі. Правильно вживати «нацистські окупанти». Також звертаємо увагу, що замість сталінського комуністичного пропагандистського визначення «Велика Вітчизняна війна» слід послуговуватися законодавчо обумовленим і історично коректним – «Друга світова війна 1939–1945». Адже її український вимір не обмежується хронологічними рамками воєнного конфлікту 1941–1945 років між СРСР і Третім Рейхом.
На Пирятинську мерію надіслано таку рекомендацію: є доречним у межах встановлених законодавством процедур перепоховання праху Івана Голобородька та ін. осіб, що пов’язані із встановленням радянської влади та переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті із публічного простору на заміський цвинтар, а відповідні надгробні плити/пам’ятники передати до місцевого краєзнавчого музею. Рекомендуємо розглянути як одну із ймовірних назв «Меморіальний комплекс на честь воїнів-Героїв Другої світової війни 1939-1945 років, які загинули під час вигнання нацистів з території України». Рекомендуємо оновлення візуалізації меморіального комплексу. Проявом поваги, шани до тих, хто знищив нацизм та новим пам’ятним символом Перемоги у Другій світовій війні є червоні маки (в українських піснях говориться, що червоні маки розцвітають там, де пролилася козацька кров.
У мерії мене запевнили, що документи на дозволи щодо цих змін у меморіалі «заслали» у Департамент культури і туризму Полтавської ОДА. Поки-що справа рухається як мерзле горить.
До речі, у межах декомунізації селу Голобородько Пирятинської громади Постановою Верховної Ради повернуто назву Новоселівка. Рішенню депутатів ВР передували погодження Полтавської обласної та Пирятинської міською та районними радами. Це питання також підтримала Пирятинська територіальна громада на громадських слуханнях. Тож пора вже повністю Пирятинському краю «очиститися» від усіх цих голобородьків, тоді й можна буде говорити про стовідсоткове виконання декомунізаційного закону.
Але варто розуміти й інше: наприкінці липня набуває чинності деколонізаційний закон. Він має назву “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”. Поза всяким сумнівом це історичний, знаковий закон. За значущістю і впливом на очищення публічного простору від російських імперських сенсів, на перемогу у світоглядній війні з росією, на формування свідомості нового українського громадянина цей закон цілком коректно можна прирівняти до пакету законів “чистого четверга”, тобто декомунізаційних. Відтепер російська імперська політика визнається злочинною та засуджується, а пропаганда цієї політики та її символіка забороняються. Цей документ без перебільшення можна назвати системним і таким, що вивільняє символічний простір нашої країни від маркерів “русского міра”. Закон набере Механізм реалізації подібний до закону про декомунізацію: органи місцевого самоврядування мають півроку, щоб демонтувати пам’ятники й пам’ятні знаки, перейменувати топоніми на честь суворових, пушкіних, разіних, московських etc. Далі по три місяці мають міські голови (голови громад) і останній етап – (якщо попередні два не відбудуться) рішення очільника області. Як бачимо, закон містить запобіжники від саботажу. Верховна Рада має перейменувати населені пункти, назви яких пропагують російську імперську політику, а також назви, що не відповідають нормам української мови. Закон торкається і юридичних осіб, і товарних знаків. Вони матимуть місяць, щоб вилучити символи російської імперської політики зі своїх назв, документів та символіки.
- Чи вдалося налагодити ефективний діалог із Пирятинською громадою з питань деколонізації, і загалом з питань відродження національної пам’яті? Які Ваші важливі зауваження у цих напрямках були зігноровані? Які взяті в роботу в Пирятинській громаді?
-Ви гарно сформулювали – «діалог». Адже УІНП – це не ідеологічний відділ ЦК КПСС! Ми рекомендуємо, комунікуємо, намагаємося вибудувати діалог з кожною громадою на Полтавщині.
Приємно, що у Пирятинській громаді з ініціативи Олени Гуленко успішно експонувалася виставка УІНП «Люди Свободи», яка розповідає про 26 постатей, які своєю працею та боротьбою у минулому столітті зробили можливим відновлення незалежності України. Це і Микола Міхновський, і Євген Чикаленко, і Олена Теліга, і Лесь Курбас, і Василь Стус, і Вячеслав Чорновіл…Але УІНП має ,крім цієї, ще десятки не менш важливих виставок для показів у громадах! Усі, хто звертається-їх отримує. Від гуманітарного блоку Пирятинської міськвиконкому станом на травень таких звернень не було.
Констатую той факт, що в Пирятині не чекали деколонізаційного закону, а ще влітку минулого року здійснили перейменування низки топонімів. І це добре. Але чи можна стверджувати, що всі-всі російські назви вулиць на Пирятинщині пішли у небуття? Не знаю. Думаю, варто у межах виконання деколонізаційного закону ретельно проаналізувати ВСЮ топонімію у ВСІХ населених пунктах громади, щоб не сталося такого як із декомунізаційним законом, коли полишалися вулиці космодем’янської. Тож треба отримати список від Полтавської регіональної філії державного підприємства «Національні інформаційні системи» при міністерстві юстиції. Мені невідомо чи зверталася туди Пирятинська мерія.
- Щодо «плюсів» торішнього перейменування…
На честь Героя російсько-української війни за незалежність, льотчика Олександра Оксанченка у Пирятині перейменували вулицю російського радянського льотчика-випробувача Валерія Чкалова. Так увічнили видатного Українця, одного із кращих льотчиків-асів і винищувачів світу. Навесні цього року він героїчно загинув в повітряному бою, відволікаючи на себе ворожу російську авіацію. У 1989-2018 роках Олександр Оксанченко проходив військову службу на льотних посадах від льотчика-інструктора до заступника командира військової частини з льотної підготовки на Полтавщині. Інструктор-пілот військової частини А1356. Військовий льотчик І класу. Учасник АТО/ООС. Нагороджений орденом Данила Галицького. Неодноразово представляв країну та обіймав призові місця на авіаційних пілотажних показах у Великобританії, Угорщині, Румунії, Польщі, Словаччині, Чехії, Данії, Бельгії, Мальті.
Підтримано мою ініціативу щодо Івана Фальковського. Торік 260 – річчя із дня народження Івана (Іринея) Фальківського (1762-1823), вченого, математика, астронома, географа, правознавця, філософа, письменника, педагога, ректора Києво-Могилянської Академії, єпископа, уродженця села Білоцерківці Пирятинської сотні Лубенського полку з ініціативи УІНП відзначалося на державному рівні. Видатний пирятинець народився у сім’ї священика. 1755 року перервав навчання поїхав до Угорщини, де опановував іноземні мови, в університеті Буди досконало вивчив історію, географію, фізику, астрономію. Через вісім років отримав посаду викладача Києво-Могилянської Академії (КМА). 1786 року прийняв чернечий постриг. Протягом 21 року Іван Фальківський викладав у КМА більше десяти предметів. У березні 1803 року стає ректором КМА. На думку дослідників, Фальківський «був найдорогоціннішим її надбанням», найобдарованішим серед європейських вчених кінця XVIII–початку XIX ст. Іриней — автор псалмів, гімнів, елегій, богословських, історичних, філософських праць, музичних творів, підручників, календарів. Вчений кохався в книгах, при академії створив студентське Вільне піїтичне товариство, метою якого було «повсякденне читання хороших книг». З 1795 — архімандрит декількох монастирів. 1804 року залишив КМА. 24 лютого 1807 року Іринея висвячено на єпископа. Намагався реорганізувати чернече життя, зробити його більш доцільним і корисним, написав «Правила для упорядкування життя монахів». Мав багато задумів, але помер, як мовиться в епітафії, перед розкритою Біблією «1823 року квітня 29 дня… на каменях в молитві до служби літургійної… Якщо час віддаляється, то справи вічно живуть». На честь Фальківського перейменовано вулицю комсомолки Лізи Чайкіної.
У Пирятинській громаді покінчено з пропагандою Максіма Горького — одного із провідних ідеологів комуністичного тоталітарного режиму, голови Спілки письменників СРСР, який схвалював систему комуністичних концтаборів ГУЛАГ. Вулиці Горького перейменовано у Пирятині і селах Харківці, Вікторія та Вишневе.
У Крячківці демонтовано пам’ятник (мушу зауважити, що цю мою та активістів ГО «Декомунізація.Україна» ініціативу у громаді підтримали, комунальні служби громади це хутко зробили, включно із клумбою на місці маркера «рускоміровцю»!), а тутешню вулицю з моєї ініціативи й місцевих краєзнавців перейменували на честь уродженця цього села, етнографа, антрополога, археолога, громадського діяча Федора Вовка. Він автор понад 200 наукових робіт якими здобув світове визнання. Був членом «Старої Громади» — осередку української інтелігенції. Разом з Олександром Русовим підготував до друку «Кобзар» Тараса Шевченка, який вийшов у 1878 році в Празі та Женеві і містив заборонені в Росії твори. Після успішного захисту дисертації здобув ступінь доктора природничих наук Сорбонського університету. 19 листопада 1916 року був нагороджений орденом Почесного легіону Французької Республіки. Ім’я Вовка пов’язане із Трипільською культурою. Під час розкопок під керівництвом вченого були знайдені зразки мистецтва кам’яної доби: унікальний браслет на пластині з бивня мамонта, стилізовані жіночі статуетки. За доповідь про цю пам’ятку на XIV Міжнародному конгресі з антропології та доісторичної археології у Женеві Федора Вовка нагородили премією Кана.У праці «Етнографічнічні особливості українського народу» він вперше різнобічно охопив український побут, науково обґрунтував висновок, що український народ і з етнографічного боку являє окремішню цілість. Ім’я Федора Вовка було на десятиліття вилучено із історичного та наукового обігу, адже його концепція жодним чином не «вписувалася» в теорію про «злиття братніх народів». Дослідникові вдалося налагодити систематичне збирання антропологічних матеріалів на теренах України й у місцях компактного проживання українців (Курщина, Кубань, Подоння тощо). Зібрані матеріали охопили близько 5 тисяч осіб і стали основою узагальнюючої праці, у якій вперше подана розгорнута характеристика антропологічних рис українського народу; визначені його генетичні зв’язки, а також місце українців у системі антропологічних типів Європи. Світове визнання принесла вченому надзвичайна цікава, але, на жаль, і досі не опублікована в Україні робота — «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», надрукована спочатку в Болгарії, а згодом — у Франції (1892). Завдяки його працям з порівняльної етнографії українська етнографічна й археологічна науки піднялися на один щабель із європейськими народознавчими дисциплінами кінця XIX — початку XX століття.
У Крячківці ще є скромна меморіальна дошка Федору Вовку. Та це вкрай мало для увічнення такої постаті. Потрібен і пам’ятник у Пирятині, і окрема потужна експозиція у вашому комунальному краєзнавчому музеї, і документальний фільм.
Олег Кошовий — один з керівників комсомольської організації «Молода гвардія», що існувала в місті Краснодон (нині Сорокине) Луганської області під час Другої світової війни. Літературний герой, створений О. Фадєєвим у романі «Молода гвардія», написаного на особисте замовлення Сталіна (до 30-річчя більшовицького Жовтневого перевороту) Топоніми на честь Кошового у Пирятині та селі Гурбинці були елементом комуно пропаганди й активно використовувалися у інформвійні проти України проросійськими сепаратистами з терористичних угруповань «ДНР»/«ЛНР». Тож вулиці Кошового перейменовано. Натомість у Пирятині увічнено Василя Стуса. Вулицю Івана Панфілова (уродженець Саратовської області Росії, противник незалежності України: з вересня 1920 року брав участь у боях проти Армії УНР, причетний агресії більшовицької Росії проти УНР й незаконного встановлення радянської комуністичної влади в Україні; на честь уродженця Полтавщини, поета, одного із найяскравіших представників шістдесятництва Василя Симоненка.
Також у Пирятині з’явилася вулиця на пошану Пилипа Орлика (1672-1742)—політичного, державного та військового діяча, гетьмана України, упорядника «Конституції Пилипа Орлика». Чи з’явилися нові таблички-вказівники цих вулиць? Мені не відомо. Якщо ні, то видається важливим, аби пирятинські прихильники державної політики деколонізації актуалізували цю проблему перед місцевою владою. Це важливо, бо нові назви мають бути не на папері, а у публічному просторі. Старі покажчики – порушення деколонізаційного закону.
- Чи є «мінуси» в цьому процесі?
-У селах Вишневе та Пирятині зволікали з перейменуванням вулиць, що звеличували російського воєначальника і організатора жорстокого придушення Коліївщини — козацько-селянського повстання в Правобережній Україні Алєксандра Суворова. Отримав аж три відписки з Пирятинського міськвиконкому за підписом Михайла Мельниченка! Мусив вивести це у публічну площину https://irt.pl.ua/news/25022/ і лише після того «крига скресла». До того ж більшість нових назв –це так звані нейтральні, «гербарій». Бузкові, барвінкові, яблуневі, сонячні, весняні, тихі, зоряні, затишні,урожайні…
З прикрістю констатую, що не виконано статтю 5 пункт 4 Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», якою прямо зобов’язують органи влади увічнювати у назвах вулиць діячів визвольного руху.
Дивує засилля назви вул. Миру. Не Героїв ЗСУ, не героїв полку «Азов», не героїв Української Армії, а Миру!Назва має сталі ідеологічні та соціокультурні конотації та є уособленням радянських комеморативних практик. Особливо масштабно подібними назвами маркувався топонімічний простір у часи холодної війни між СРСР і США, іншими країнами Західної цивілізації. Назва використовувалися для маскування загарбницької, далеко не мирної, а войовничої сутності комуністичної партії, для виправдання численних вторгнень армії СРСР до Афганістану та країн східної Європи під гаслом «Миру- (рос.;укр. «Світу») мир!». Бракує хіба помідорних або огіркових. А хрін увічнено? А якщо серйозно то пора увічнювати не рослини, а людей, наших Героїв, борців за незалежність різних історичних періодів, видатних діячів культури. А Пирятинський край багатий на цілу плеяду таких особистостей!
- Назвіть, на Вашу думку, які постаті Пирятинщини варті увічнення?
Про Федора Вовка й Фальківського розповів вище. Прикро, що у назві вулиці не пошановано Андрія Конопльова – старшого сержанта ЗСУ, учасника російсько-української війни, Героя України (посмертно), який десять років мешкав у Пирятині й похований на місцевому міському кладовищі.
Сучасна Україна — правонаступниця Української Народної Республіки, а сучасна росія — правонаступниця СРСР. Сто років тому проти УНР вели війну червона і біла Росії. Сучасні ЗСУ тримаються на традиціях Армії УНР і УПА. Нині війну проти українців веде путінська РФ: наша столітня війна за незалежність триває. Тож важливо знати і пам’ятати і про Конопльова, і також про інших пирятинців-воїнів Армії УНР Це і Арцик Іван, писар 5-го куреня 2-ї бригади 4—ї Київської дивізії Армії УНР, Герой Другого Зимового походу Армії УНР, це і підполковник Армії УНР Володимир Григораш, це і командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР Іван Луценко. До речі, цьогоріч на державному рівні, згідно з Постановою ВР має відзначатися 160-річний ювілей славного уродженця Пирятинського краю, історика козацької доби, лікаря, діяча УНР і «Просвіти» Івана Луценка. Полтавський офіс УІНП у березні влаштовував відеоміст «Полтава-Пирятин-Лубни-Одеса». У Пирятині одним із майданчиків відеомосту став міськвиконком, де зібралися земляки Луценка з Кейбалівки, бібліотекарі та службовці місцевого самоврядування. Також онлайн долучилися науковці, краєзнавці, студентська та шкільна молодь, студенти Пирятинської філії «Європейський університет». Сподіваюся, що цей просвітницький захід стане поштовхом до реальних справ з увічнення пам’яті та популяризації цієї постаті у громаді. Варто почати з меморіальної дошки, поширення статей, продумати концепцію короткометражного докумеитального фільму. Є і книга авторства одеського професора Музичка, та не знаю чи готові її придбати бібліотеки Пирятинської громади…
На жаль у Пирятинській громаді ніяк не пошановано свого земляка, видатного скульптора і хорунжого Армії УНР Сергія Литвиненка. Він перший очільник Об’єднання українських митців в США, викладач, автор надгробного пам’ятника Іванові Франку на Личаківському цвинтарі у Львові. Саме пам’ятник Франкові став найвизначнішим його твором.У 1944 р. Сергій Литвиненко виїхав до Німеччини, з 1949 р. мешкав у Нью-Йорку, США. Там він став першим головою Об’єднання Мистців Українців в Америці (1952). До американського періоду його творчості належить ціла галерея живописних портретів – Євгена Маланюка, Володимира Кубійовича, Емми Андієвської, дружини Надії та інших, пам’ятники Іванові Франкові, гетьману Іванові Мазепі. Бронзовий портрет гетьмана відзначено Великою Американською нагородою. В церквах св. Миколая в Чикаго, св. Володимира і Ольги в Вінніпегу, св. Михайла в Гезлтоні С.Литвиненко вирізьбив монументальні іконостаси. Мав багато індивідуальних виставок. Твори експонувалися в Парижі і Нью-Йорку.
Також вартий нашої шани Гаврило Левченко– голова «Української громади» Пирятина у 1910 роках, український письменник, педагог, культурний діяч. автор драм «На межі», «День правди», «Цивільний шлюб», «Шахрай», «Світова справа», трагедії «Князь Хорив», історичної праці «Народна освіта і земство на Україні». Він виступав за розвиток освіти українською мовою, був репресований російсько-комуністичною владою у сталінські часи.
З селом Білецерківка пов’язане життя Володимира Дорошенка— українського літературознавця,знавця української історії, перекладача, громадсько-політичний діяч, члена наукового товариства імені Тараса Шевченка. Його вважають одним з найвизначніших українських бібліографів XX століття. Автор збірника статей на літературно-громадські теми «Житє і слово» (1918); літературно-критичних праць про творчість Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Б. Грінченка, В. Стефаника, Г. Чупринки; укладач бібліографічних покажчиків творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, О. Кобилянської.
Уродженцем Пирятина є ще один письменник, публіцист, перекладач Сергій Домазар(1900–1987). Справжнє ім’я та прізвище— Сергій Федорович Давиденко. Псевдонім — Іван Сагайда. Навчався в Пирятинській гімназії, вступив до лав січових стрільців, брав участь у боях проти росіян. Після поразки УНР потрапив до в’язниці, був засуджений до розстрілу, але вдалося врятуватися. Взяв собі прізвище загиблого побратима С. Домазара, вів мандрівний спосіб життя, працював у театрі «Березіль», у друкарнях Харкова і Києва. Викладав німецьку мову в Київському ветеринарному інституті. Друкується в діаспорних виданнях. У 1949 р. емігрував до Австралії. Брав участь у громадському та церковному житті, друкувався в газеті «Вільна думка», журналі «Сучасність». Автор роману «Замок над Водаєм» (1964), нарисів «Володар сімох морів», «Реставратори голубих мрій» (1969), публіцистичної книги «Великі питання» (1947), мовознавчої праці «Знаряддя мови» (1971), перекладів з англійської мови. Помер 18 липня 1987 р. у Сіднеї.
Взагалі, потрібен системний підхід. Тобто комплексна програма відновлення національної пам’яті на території Пирятинської міської громади на 5 років. Нею варто передбачити вшанування пам’яті земляків-полеглих Героїв народної російсько-української війни за незалежність України. І не лише Конопльова! Усіх!
А ще започаткувати історико-культурологічний фестиваль, на якому б проводилися покази тематичних історичних документальних і художніх фільмів, концерт пісень визвольних змагань різних історичних періодів, історико-краєзнавчі лекції популярного формату, презентації історичних книг тощо. Також Програма має популяризувати в комунальних закладах освіти і культури історію українського державотворення, етапи боротьби за державну незалежність, долати сформовані у часи СРСР та державою-агресором історичні міфи, плекати у жителів громади патріотизм і національну свідомість. Потрібно передбачити заходи й створення створення просвітницьких відео та пам’ятних знаків, присвячених видатним землякам-особистостям, про яких розповів вище. Також жертв Голодомору 1932-1933 років, масового голоду 1921-1923, 1946-1947 років та комуністичних політичних репресій. А ще експонування виставок з історії українського державотворення, що створені УІНП; фінансування заходів з відзначення пам’ятних дат і ювілеїв, що пов’язані з Пирятинським краєм і встановлені Законами України та Постановами Верховної Ради. А ще — оновлення експозиції краєзнавчого музею.
Готовий консультувати співробітників гуманітарного блоку міськвиконкому щодо змісту програми. Водночас усвідомлюю, що нині ключове-підтримка ЗСУ, та й фінансові спроможності громад у часи війни слабкі. Можна говорити про перспективи такої програми хіба після Української Перемоги.
Та вже зараз ліпше мати якісні, грунтовні напрацювання, проєкт для обговорення у громаді: серед службовців органів місцевого самоврядування, громадських активістів, ветеранів російсько-української війни, співробітників закладів культури. Адже будь-яка гарно сформульована ідея- це половина успіху.
1