Спілкування із неймовірною родиною патріотів з Полтавщини почали ще минулого року, хотіли розповісти про «американську мрію навпаки». Коли замість їхати в мегаполіс в пошуках кращої долі люди переїжджають у таке мале село, що навіть не на кожній карті позначене. Проте договорити не встигли – орки полізли на нашу землю. Тож зараз додалися інші вектори розмови, адже наша співрозмовниця Олександра власними руками по малесенькій намистиночці створює перемогу, а її чоловік Сергій – з перших днів вторгнення вдягнув однострій. Тож почнімо зі спогадів.
«Перші кілька місяців ми мали відчуття невагомості»
– Наш переїзд з Києва в село співпав з початком війни і народженням третьої дитини, – згадує Олександра Герасимова, жителька Полтавщини.
Олександра закінчила Національний авіаційний університет, чоловік Сергій – львів’янин. Ніхто з них не уявляв себе з отарою кіз чи стадом свиней у місцях, де немає ні транспортного сполучення, ні мобільного зв’язку. Проте в країні починалася війна, і прийшла думка про те, що родині із трьома дітьми в сільській місцевості буде безпечніше.
– Ми знайшли хатку в маленькому селі поблизу Лубен, де живуть мої батьки, і перебралися, – згадує Олександра. – Перші кілька місяців мали відчуття невагомості, коли за кілька сот гривень в місяць можна винаймати дім і купувати продукти.
У той час родина вже займалася різним хендмейдом. Створювали всілякі чудернацькі дитячі речі зі сфери свідомого батьківства.
– Паралельно я захопилася колекціонуванням давнього українського одягу. І якщо в Києві це було складним квестом, то тут, на Полтавщині, це стало якимось відкриттям і одкровенням, що так просто можна піти в бабусі на базарі купити полотняну сорочку, якій 100 років! Хіба таке буває? – згадує співрозмовниця.
«Пам’ятаю, як плакала від щастя, купивши першу сорочку».
До 24 лютого Олександра із чоловіком презентували власну етно-майстерню, що виговляє прикраси, реконструює стародавнє вбрання, шиє репліки одягу. Зараз Сергій Путілов захищає Україну зі зброєю в руках. Та їхню родину стійко асоціюють із відродженням національної автентики.
– Пам’ятаю, як плакала від щастя, купивши першу сорочку. До речі, я її таки зносила, і це тепер виглядає жахливо. Саме тому йде інформаційна кампанія серед етнографів під #я_не_ношу_автентики. Бо сорочки «вмирають», і через 100 років нашим нащадкам нічого не лишиться.
«Важко навіть сказати, скільки сотень кілограм бісеру ми перенизали».
Діти підростали, і якось 8-річний Сергійко попросив бісер. Сів і почав нанизувати в певній послідовності намистинки. Мама сіла поруч і стала допомагати… Батько придумав авторську техніку нанизування і підв’язування низок бісеру. Так створилися перші «грицики» – українське намисто, що з того часу стало основним заняттям сім’ї.
– Важко навіть сказати, скільки сотень кілограм бісеру ми перенизали. Часто питають, чому ми свою майстерню назвали саме «Грицики» – напевно тому, що ці квіточки дрібні, коли цвітуть, то ними все всіяно, наче розсипаним бісером, – розповідає Олександра. – Згодом ми почали шити український національний одяг за давнім зразками, робити репліки і стилізації полтавських чубатих віночків, на фестивалях проводити безкоштовні фотосесії в них. Це все потихеньку сприяє популяризації правдивої нашої естетики, замість шароварщини рівня сільського клубу.
Полтавський чубатий весільний вінок – виготовлений з балабонів, декорований квітами, парафіновими прикрасами, павичевим пір’ям. Найбільш поширений був на території Полтавської губернії.
До речі, Олександра з Сергієм організували марафон #100_віночків – майстри відправляють активним згуртованим громадам української діаспори по всьому світу Полтавський чубатий вінок і намисто «грицики».
Підпис: Уляна Деркач, президентка Української студенської асоціації в Мюнхені у вбранні від «Грициків».
«Маю сміливість ділитися досвідом з майбутніми «переселенцями» з міста в село»
– За вісім років ми змінили вже чотири села. З перших двох хат нас дуже несподівано виселяли власники – нащадки померлих батьків, що вже давно жили в Росії. Мені здається, що це дуже характерно. Третю хатку ми таки купили, у Бубнах, але загалом нам не подобалися клімат і інфраструктура (її цілковита відсутність). Зараз перебралися в четверте село. Рік тому нам пощастило знайти столітню хатку з правом власності, але до війни не встигли переїхати. Коли стало зрозуміло, що цей наступ ми відбиватимемо довго і остаточно, я наважилась на переїзд з дітьми і завдяки надлюдським зусиллям Рожко Олександра і Сікорського Сергія таки переїхали. Будемо чекати нашого тата вже тут, серед друзів і однодумців.
Якщо ви хочете переїхати назовсім, то наша співрозмовниця радить «пробу на село» – пожити кілька місяців тимчасово, винайняти хатку, подивитися, чим воно дихає і чи дихає взагалі. Наголошує, що важливо, який клімат.
– Якщо ж у родині є діти, то спробуйте подивитися школу. Із нашого досвіду найадекватнішою була найменша школа, звідти лишилися теплі спогади про прекрасних вчителів і друзів. Третя школа нам не пішла зовсім. Вчитель сказала батькам, що на уроках діти не встигають, тому вони повинні працювати вдома. Тож ми вирішили: якщо дві дорослі людини з вищою технічною освітою не здатні навчити своє потомство читати, писати і рахувати, то грош ціна нашій системі освіти. Ми навчали дітей вдома і лише в цьому році, з переїздом до Козубівки ми знову відправляємо їх до школи.
«Роботи в селі мало, тож треба вчитися бути самозайнятим»
Подружжя зауважує, що роботи в селах, де вони пожили, не було. Тож треба викаблучуватися, хто на що гаразд. Добре, що в цій сім’ї всі залюбки майструють. Наприклад… павуків! Яке ж Різдво без павука, думали наші пращури ще років 150 тому. Виявляється, слово «павук» багатозначне і може означати й виготовлену вручну солом’яну прикрасу-оберіг. Проте задумується родина й про еко-туризм.
– Особисто я бачу великі перспективи для зеленого туризму. У село містяни їдуть відпочити і перезавантажитися, тож скоро буде великий попит на садиби, і конкуренція за туриста. Звісно все це після нашої Перемоги! – продовжує Олександра.
Це зараз Саша така розважлива, а от початок локдауну змусив родину продати всі намиста ручної роботи із шаленими знижками і … купити кіз. А також два поросятка.
– Я була дуже налякана, враз стало зрозуміло, що ярмарків і фестивалів не буде. Молока в селі взяти нема де, ми практично ні з ким тут не спілкуємося. А в мене троє дітей. І я придумала, як їх прогодувати. Від ідеї до реалізації пройшло трохи більше двох тижнів. Я і кози в одному реченні навіть слабо уявлялись. Не кажучи вже – в одному дворі. Доїти вчилася о третій ночі в ютубі. Перші дні були схожі на перші дні після народження дитини. Такий же сумбур. За кілька місяців ми таки звикли один до одного і якось воно понеслось. Я навчилася робити моцареллу, і мені тепер мало трьох кіз. Шукаю ще…
«О, це ці, як їх, общєствєнні дєятєлі!»
Здавалося б, після того, як Герасимови-Путілови обросли хазяйством, їх мали прийняти за своїх. Проте селяни ставляться насторожено.
-Думаю, велика прірва між нами, – ділися Олександра. – Ми, наприклад, переймаємося тими ж школами Лохвицького земства. Людям це абсолютно не зрозуміло. Як один мужик з села сказав: «О, це ці, як їх, общєствєнні дєятєлі!»
Школи Лохвицького земства – школи, збудовані у 1910-16 роках архітектором Опанасом Сластіоном у стилі українського модерну на території Полтавської губернії, переважно Лохвицького земства. Питання архітектурної унікальності та цінності споруд підняла громадська діячка та політик Ольга Герасим’юк, підтримував проєкт також Тарас Кутовий. У червні 2018 року першим семи школам було надано статус пам’яток місцевого значення. На сьогодні віднайдено більше 80 шкіл, статус пам’ятки мають 35 шкіл.
Щоб сільський побув не поглинув по самі вуха, родина розбавляє його громадською активністю, тим самим роблячи свій спосіб життя наближеним до міського, такого як раніше. У 2017 році активісти області почали зустрічатися на толоках для спасіння Шкіл Лохвицького земства. Проєкт об’єднав навколо себе безліч прекрасних людей, серед них і Олександра та Сергій.
-Так виходило, що поблизу трьох наших сіл десь та знаходили школу, і мій чоловік взяв на себе обов’язок прораба «консервувальних» робіт, вимірював пошкоджені вікна, закуповував матеріали для їхнього закриття від непогоди, – розповідає Олександра. – Син так взагалі третину свого життя їздить з нами на толоки. Ми впевнені, що це проект національного масштабу.
Позаминулого року родина долучалася й до толок у Білоцерківцях, де спочатку розчистили чагарники біля початкової школи. А потім консервували вікна.
Етномайстерня в проекті «У моди немає часу»
Родина Олександри й Сергія активно підтримала пирятинський арт-проєкт Олени Гуленко зі збереження культурної спадщини «У моди немає часу» – власними костюмами, намистами та порадами. Три роки поспіль пирятинці та гості міста могли любуватися атентичним одягом чи його точними репліками на місцевих моделях на противагу клубному кічу та рядянським шаблонам.
Війна не зупинила, вона дала натхнення працювати ще більше
– 23 лютого після звернення Пу ми просто перестали вже розмовляти між собою і чекали початку наступу… Вночі мене розбудив кіт, я взяла в руки телефон і більше вже ніхто не спав… Зранку подзвонила мамі зі страшною звісткою і так само розбудила дітей. Ми саме мали їхати робити дозвіл на зброю для чоловіка, а за кілька днів до цього йому зняли гіпс з ноги і він був ще маломобільний.
Зранку подружжя поїхало в Пирятин, відстояли кілометрові черги за продуктами та паливом. У цей же день прийшло повідомлення з воєнкомату з проханням з’явитися, адже чоловік військовий з досвідом бойових дій.
– Сергій відвіз нас додому і поїхав на безкінечно довгі перші два тижні наступу… Пригадую, як два роки тому він вів переговори з місцевою владою та воєнкоматом про створення ТРО і підготовку до вторгнення, але тоді це всім було не на часі, то ж довелося розбудовувати захист в умовах війни, – згадує Саша.
Залишившись із трьома дітьми та господарством у Бубнах, Олександра все ж знайшла сили працювати.
– Перше намисто в мене замовила одна пані десь на другому тижні березня – і я наче отримала дозвіл вдихнути повітря. Тоді вона сказала, що хоче одягнути його на перемогу, яка ось-ось настане, а вона в евакуацію з собою нічого не взяла.
Тоді ж, у березні, етно-майстерня почала співпрацювати із Пирятинським волонтерським штабом.
– Волонтерський рух в Пирятині надзвичайно потужний. У мене був запас намист і я передала його для благодійної лотереї в Пирятин (ГО “Вірні назавжди”). Зазначу, що в мирний час на святкових ярмарках нам рідко вдавалося продавати намиста в Пирятині, але з наступом ситуація докорінно змінилася, неймовірні люди згуртувалися і дуже ефективно змогли налагодити волонтерський штаб. Я підгледіла в них ідею з розіграшем і почала проводити їх на сторінці нашої майстерні, – розповідає майстриня.
“Намистами” етно-майстерня збирає гроші на авто, тепловізори, квадракоптери, зарядні станції… Загалом на все, що потрібно для фронту та Перемоги.
– Звучить банально, але ми зокрема виборюємо право носити українські етнічні прикраси на своїй землі. Якось на ярмарку одна жінка, побачивши чорно-червоне намисто, сказала що там, звідки вона приїхала, за таке розстріляли б. До речі, таке намисто лишишось під завалами «Азовсталі», а його власниця Нава зараз в полоні (на момент виходу статті – вже звільнена. – Авт.). Тобто без перебільшення я можу сказати, що грицики – намисто Перемоги.
1