Сигнальний примірник книги ВАНЬКИ продали з аукціона

Сигнальний примірник книги ВАНЬКИ продали з аукціона

Ванька – поет поза часом та простором. Його образи карколомні, сюжети метафоричні та сповнені оксиморону. Писати Ванька почав ще в минулому столітті. У молодості грав у рок-гуртах, отримав режисерську освіту в Гадяцькому училищі культури. Проте за спеціальністю не працював.

Обкладинка книги

Поезію Ваньки (Валерія Оніщенка) ви неодноразово чули у виконанні гурту «Есенція Єпископа»: «Ночка»,  «Голосила ночь».

Перша збірка поета «Воші божевілля» видана його товаришем Андрієм Мозговим на початку 2000-х, ілюстрована пирятинкою Оксаною Кругляк.

Ванька неодноразово виступав із власною поезією на камерних заходах: квартирниках. Також на Арт-проектах Олени Гуленко: «Оранжевий вечір» та «Спочатку було яблуко».

Минулого року відділ культури і туризму видав збірку «На семи вітрах. Поезія мого міста», де також можна познайомитися із творчістю Ваньки. Також у збірці презентована поезія Ольги Гурби, Вадима Ткаченка, Валерії Бабельник, Олени Гуленко, Руслана Поїденчука та Паші Чалого.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЗАНЕДБАНА ВЕЛИЧ БЕРЕЗОВОЇ РУДКИ

Так про себе написав сам Ванька в збірці «На семи вітрах»:

«Я народився так, як народжуються всі люди. Але саме людиною, почуваюся не часто…В дитинстві,  бачив пил у тонкому сонячному промені, що пробивався через шпаринку, і пилинки здавалися мені планетами, на яких живуть схожі на нас істоти. І відчував ЩОСЬ, що не полишає і дотепер.

               Людиною бути не хочеться, іноді люблю себе і людство, іноді ненавиджу… Хочеться думати про головне, кожну секунду про головне, але вдається час від часу. Іноді хочеться зробити щось велике і важливе, та не знаю що і як… Не відмежовую себе від світу, але люблю самотність – там я можу бути справжнім. І думати про головне. І жити в головному.

            Ненавиджу державу, як апарат насильства і абсолютну більшість різних там політиків, бізнесменів, одним словом, тих, хто вважають себе пупами землі. Ненавиджу матеріалістів. Все це – самоомана та лицемірство. Взагалі, людство заслуговує на те, щоб його ненавидіти, любити, заперечувати і жаліти одночасно. За дуже рідкими виключеннями.           

                Щодо того, що пишу – все спонтанно, дуже швидко і незрозуміло для мене. Я ніколи не знаю, що саме напишу, коли починаю. І мене зовсім не хвилює, добре вийшло чи погано. Головне – спіймати струмок і дати йому протікати крізь себе. Ми не автори, ми механізми, які продукують те, що нам  посилається ЗВІДТИ, і коли ми відкриваємося і здатні те прийняти.  Коли твориш, не можна думати. Взагалі, думати – шкідливо.

                 І наостанок. Рано чи пізно, наше існування тут закінчиться».

Поети Ванька, Олена Гуленко, Наталія Трикаш (Полтава), Руслан Поїденчук

Пропонуємо підбірку віршів Ваньки.

 

Кто-то взял меня в охапку, потащил

Обратил меня сразу в четыре свои веры

Недооценил меня

Вывернул карманы, вытрусил меня на снег

Голого, доступного, игрушечного

Проспоренного за теплое лазурное побережье

Намотанного на умный палец красной строкой

Высказанного меня, выстраданного

      Я улыбнулся

     Проснулся

     И простил

ЯКБИ

 

Якби ж ти, бл*дь, мені дозволила

Поїхати у селище міського типу

Роздягненим ганятися за чхуриком

Якби ж ти мені розв’язала руки

Помножила мене на дев’ятнадцять

То може я б і не сватався до Сніжани

Не розгортав би їй мімічні зморшки

Не цілував би їй вуста біля «Таллєра»

Можливо, б я схаменувся

БЕРЕЗЕНЬ 2005

 

Гаврило Микитович впав з мотоцикла

Поранив трохи свою волохату руку

З татуюванням «Люся UBER ALLES»

З міцним мізинцем для колупання в носі

І нігтем, коричневим від тютюну

Гаврило деякий час біг за мотоциклом

А потім плюнув, залишивши в землі воронку

Зупинився так, постояв собі

Вилаявся найбруднішим шевченківським словом

Та й пішов похнюпившись у село

В селі дуже воняло

Там щось булькало і підкрадалося

Якийсь вивороток пив сироватку

Ковалі у кузні чавкали

І так ото:

То хтось вигляне, то щось витягне

То з коня хтось впаде, то з велосипеда

А то ще з даху люди падали

– Та що ж ви, люди, показилися?

Що ви все падаєте і падаєте,-

Запитував Гаврило Микитович

А вони йому:

Що в тебе з рукою, Гаврило

З твоєю волохатою лівою рукою?

– Та це я так,- сказав Гаврило,

– Впав з мотоцикла.

ДІВЧАТКА

Сміялись дівчатка:

Одна казала: «сонечко»

Інша: «кохання»

А Катруся сказала:

«Нафтопровід Одеса-Броди».

БЕРЕЗЕНЬ 2005

Кто бы мог подумать, что я выстою

Перед этой бездыханной яростью

Перед этой стопроцентной мерзостью

Перед этой саблезубой дикостью

Кто бы мог подумать что я выплесну

Все свои изнеженные комплексы

Все свои пронырливые пряности

Все свои несметные взаимности

Кто бы дал червонец на лекарствие

От моей всегдашней томной хмурости

От моей невежливой опрятности

От моей бесстыжей потнотелости

Как бы так наполниться беспечностью

Как бы так спокойно и размеренно

Как бы так величественно царственно

Улыбнуться от земли до Вечности

СЛІДИ

Не залишай за собою слідів

Ходи безшумно і безслідно

Не торкайся відсторонених речей

Не відповідай на запитання

Усе, що навколо – не твоє

Немає у тебе свого нічого

Тому намагайся бути прозорим

Намагайся ненамагатися

Не залишай за собою слідів

НЕЩАСНЕ КОХАННЯ

Не склалося у нас кохання

Ти не любила вибивати килимки

Не любила діточок, що всралися посеред ночі

І затишні вечори перед телевізором

З в’язанням на колінах

З Богом за пазухою

Ти не любила Україну

Зневажала масову культуру

Не любила, нарешті, сусідку

А я все те любив

БУДЕМО

І все-таки ми будемо

Як-небудь, потихеньку-помаленьку

З горем пополам, але будемо

Будемо молодими і здоровими

Веселими і смішними

Живими будемо час від часу

Справжніми іноді будемо

І це так цікаво, так прикольно!

Ми є – хіба ж не смішно!

Хіба ж не гудуть хрущі над вишнями?

Хіба ж не пташки райські співають?

Хіба ж не день і не ніч?

Все, все у нас буде

Навіть те, чого ніколи не буває

Те, що давно нас заставляє

Бути

Поділись з друзями!
error0
fb-share-icon

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.