«КАНАДА – КРАЇНА, ДЕ МОЖЛИВО ВСЕ!»

НАШІ ЗА КОРДОНОМ

Лохвичанка Вікторія ҐАРО насолоджується коханням із чоловіком Люі та життям у Квебеці – Канадській провінції, де можливо все: чисте, до втрати свідомості, повітря; відсутність бабусь/дідусів; народження дітей після 40; виплати 600 $ для безпритульних; дружелюбні олені на подвір’ї, які навідуються посмакувати квіточками…

Міст над водоспадом Монморансі, Квебек

Лавандове поле, острів Орлеан

 – Вікторіє, в Україні в тебе розвивалася перспективна журналістська кар’єра. Що покликало в Квебек? Кохання?

– Усе було поступово. Ми з Люі одружилися в Україні та майже рік жили у Києві. Потім настав час знайомитися з родичами. І ми взяли квитки до Монреалю. Наш літак вилетів із Борисполя, а за кілька годин в Україні закрили кордони і почався локдаун. Нам дуже пощастило.

Повернутися додому я змогла лише за пів року, де багато чого змінилося. Я змінилася: побачила інше життя, прірву можливостей, мої цінності набули духовності. Тож за кар’єрою я не жалкую, бо знаю, що реалізую себе будь-де. 

Квебек – це Батьківщина мого коханого, йому тут звично та спокійно. А я знаю, що таке бути далеко від рідного краю, тому наше ідеальне бачення – жити на дві країни.

– Розкажи про зустріч, яка перевернула твоє життя?

– Ми познайомилися у соцмережах. Я була вражена, скільки Люі знає про СРСР та Запорізьку Січ. Він кмітливий, дотепний та дуже розсудливий. А ще – чемпіон змішаних єдиноборств. У журналі «Країна» збереглися статті, де Люі давав свою експертну думку до моїх матеріалів про ММА.Р

Ми спілкувалися як добрі друзі, а потім зрозуміли, що це кохання. Люі кинув усе та прилетів у Київ. А за місяць ми одружилися. 

 

– Як відреагували рідні на рішення переїхати на іншу частину земної кулі? Чи ти сама не шкодувала, що залишаєш «українське життя»?

– Звичайно, що мамі хотілося б, аби я будувала своє життя десь у сусідньому будинку. А тут – інший континент! Вона не була проти, бо знала, що я за спиною у сильного чоловіка, який може подбати про мене. У Люі з тещею дуже теплі стосунки. 

Якось у Канаді в мене сильно заболів живіт. Я спершу подзвонила мамі. Вона заплакала, бо не могла нічого вдіяти, не могла бути поруч. Але, на щастя, є літаки, візи та відеозв’язки. Це вже не СССР. Ми спілкуємось щодня і максимально в курсі справ один одного. 

 

– Як прийняв тебе Квебек? Розкажи про нього з точки зору туристки: природа, їжа, культура… До речі, канадці забобонні, мають якісь прикмети?

– Тут народжують у 40, носять кроп-топи і посміхаються незнайомцю. Квебек –  країна, де можливо все!

Я була вражена кількістю активних людей, які слідкують за здоров’ям. Тут не побачиш бабусь на лавочках. Усі вони ходять, бігають або катаються на велосипедах. У 60 деякі лише починають займатися спортом і живуть до 90.

Річ у тім, що в Канаді не розвинута превентивна медицина. Тут 80% населення слідкують за харчуванням та займаються спортом. Якщо турбує тиск, то лікар скаже пити 2 літри води і гуляти швидким кроком. Якщо болить живіт – скажуть налаштувати харчування. Максимум – це пробіотики чи вітаміни. І лише за пів року–рік, якщо це не допоможе, виписують сильнодіючі ліки.

Я була приємно здивована, що у Лохвиці тепер стільки можливостей: відкрилися секції йоги і танців, спортивні зали, облагороджений Сосновий парк, діють фермерські магазини продуктів. На мою думку, у Лохвиці є все, аби люди були здоровими. Залишається питання звички та самодисципліни.  

Канадцям наші прикмети здаються кумедними. А особливо – їх кількість. 

Якось, Люі потрібно було забрати документи від юриста. Зайшовши в офіс, він поставив порожню пляшку на стіл. Юристкиня аж схопилася, але потім пояснила, що це значить у нашій культурі – до збитків. 

А в мене був дисонанс із квітами. У Канаді, зазвичай, продають по 6, 10, 12 квіток. Тут не розподіляють на похоронні та святкові числа. Тож не спішіть злитися на іноземця, який приніс на побачення парне число квітів. 

Канадійці менш забобонні. Вони не сидять «на доріжку», не хапаються за ґудзика, коли бачать чорну кішку, та не волають на жінку з пустим відром. Але вони із задоволенням асимілюються та поважають українські традиції.

Природа – це те, за що я люблю Канаду найбільше. В аеропорту, коли я вийшла з літака, думала втрачу свідомість від чистоти повітря. Таке відчуття, що гори та озера нереальні, неначе розмальовані. Тут надзвичайно яскраве Сонце, навіть узимку люди носять окуляри. Ми живемо у центрі міста, але постійно по вулиці бігають білки, зайці та бурундуки, у сміттєбаках риються єноти, літають колібрі та чайки. За містом вільно гуляють лисиці, олені та ведмеді. Інколи олені заходять на подвір’я поласувати квіточками, а лисиць можна підгодовувати – вони дружні, не нападають. 

Локальний ресторан квебекської кухні «Aux Anciens Canadiens»

 

– Вікторіє, як ти себе реалізовуєш в Канаді, чим займаєшся?

 

– Зараз вивчаю французьку, веду свій блог та беру участь у житті української діаспори. 

 Що чекає на українця/українку, які вирішили жити в Квебеку: чи потрібно заново здобувати освіту, яка середня заробітна плата і що можна собі на неї дозволити? 

 

– Треба почати з мови. Без французької тут – ніяк. Але це не та французька, як у Парижі, а квебекська. Вона простіша, без складних літературних зворотів.

 

До речі, Квебек виплачує стипендію мігрантам, які вивчають французьку. Це приблизно 800$ на місяць. Але філонити не вийде – за 3 пропуски можуть вигнати. Треба ходити щодня, як на роботу. 

 

Коли розказую українцям, що безпритульним у Канаді платять по 600$, безкоштовно годують, одягають і лікують, то всі одразу хочуть стати місцевими безхатьками. Я з них сміюсь, бо ціни у Канаді теж високі. Наприклад, пляшка води коштує від 20 грн, проїзд у автобусі – 70 грн, а мобільний зв’язок від 800 грн у місяць. 

 

Середня зарплата у Квебеці – 4300. 

Зазвичай, люди винаймають житло або сплачують іпотеку. Це приблизно 1000$, враховуючи комунальні. На автівку (паркування, страховку, заправку) відкладаємо іще 300. Якщо готувати вдома, то на двох на місяц витратимо 500–800$, в залежності від апетитів. 

 

Для канадців медицина абсолютно безкоштовна. Їм компенсують навіть деякі ліки. А от стоматологія та офтальмологія – вартісні, тому тут пильно слідкують за гігієною ротової порожнини.

 

Квебекці витрачають гроші на хобі –  лижі, риболовля, подорожі. Тут безліч гір, озер та заповідників. Часто до машин прикріплюють навіси для велосипедів, ідуть за місто або в ліс і там катаються. Квебекці вкладають гроші у враження та спогади. 

 

Стосовно освіти, то все залежить від диплому і спеціальності. Лікарям та юристам потрібно здобувати місцеву освіту. Мені достатньо перекласти та акредитувати диплом. Комусь потрібні додаткові курси, все індивідуально!

–  Чи надає держава фінансову допомогу під час суворого карантину? Чи знаходять люди альтернативні способи заробітку в період пандемії?

– Минулої весни держава виплачувала по 2000$ у місяць всім, хто залишився без роботи. Цього достатньо, аби сплатити оренду житла, купити їжу та товари першої необхідності. Отримати гроші можна було просто, зателефонувавши за певним номером. 

Зараз уже ці виплати скасували. Багато людей стали працювати віддалено, а хтось уже не хоче повертатися до офісів. 

– Як ти ставишся до вакцинування і коли приїдеш у Лохвицю?

– Я вважаю, що в питаннях здоров’я кожна людина має брати особисту відповідальність. Тому, перш ніж вакцинуватися, я прочитала чимало наукових джерел та зважила усі ризики. Для себе обрала «Модерну» – у неї висока ефективність і мінімум ускладнень. При цьому я проти примусової вакцинації, особливо дітей. В першу чергу, це має бути свідомий вибір людини, а не зобов’язання.

Все залежить від локдаунів. Але сподіваємося на краще, бо вже ж дуже сумую за домом!

Поділись з друзями!
error1
fb-share-icon