До 150-річчя від дня народження видатної української поетеси, драматургині, першої української модерністки та громадської діячки Лариси Косач-Квітки, відомої світові як Леся Українка, Український інститут національної пам’яті підготував інформаційні матеріали «Династія» про родини Драгоманових і Косачів. Зокрема, про Ольгу та Михайла Драгоманових, Петра Косача та його двох синів і трьох доньок, найбільш знана з яких – Леся.

Косачі

Корінням родина сягає Герцеговини на Балканах, де від ХІV століття жили Косачі. Згодом вони дісталися до Польщі, тоді – до містечка Мглин на Чернігівщині (нині – місто Брянської області, РФ). Вже у ХVІІ столітті Косачі ведуть свій рід від “польської корони шляхтича” Петра Косача. Деякі представники Косачів були визначними діячами українського літературного та громадського життя другої половини ХІХ–ХХ століття.

Юрій Косач

Племінник Лесі Українки, наймолодший письменник династії Драгоманових-Косачів. Він першим ґрунтовно досліджував історію родини. Інтелектуал, один із найобдарованіших митців-емігрантів, який здобув найбільш суперечливі оцінки в середовищі української діаспори. Народився 18 грудня 1908 року в селі Колодяжному. Єдиний син брата Лесі Українки Миколи Косача. Навчався у Польщі: Львівській академічній гімназії імені Юзефа Пілсудського та правничому факультеті Варшавського університету, де долучився до активної громадської діяльності. Ініціював створення в Колодяжному “Просвіти”. Входив до культурно-освітнього товариства “Основа”, радикальної націоналістичної організації “Чорноморці”. Як начебто учасник Української військової організації на початку 1930-х років потрапив до тюрми. У 1933-му вийшов із в’язниці та виїхав за кордон. Спочатку опинився у Празі, де працював в історичному архіві та вивчав архітектуру в Карловому університеті. Пізніше перебрався до Парижа – там працював простим робітником і відвідував лекції в Сорбонні.

Леся і Михайло Косачі – Мишелосіє

У літературі дебютував 1925 року оповіданням “Червоношкірі й запорожці”, що вийшло в часописі Пласту “Молоде життя”. В ньому Юрій Косач друкував прозу і поезію впродовж трьох років навчання в гімназії. В студентські роки співпрацював із багатьма журналами, зокрема львівськими “Смолоскипом”, націоналістичним “Літературно-науковим вісником” (редактор Дмитро Донцов) і прорадянськими “Новими шляхами” (під редакцією АнтінаКрушельницького), з яким раптово перервав стосунки. 1931 року з’явилася перша книга письменника – збірка оповідань “Чорна пані”. У ті роки активно співпрацював із європейськими діаспорними і західноукраїнськими виданнями: “Розбудова нації” (Прага), “Ми” (Варшава), “Самостійна думка” (Чернівці), “Назустріч”, “Дзвони” (Львів). Одна за одною з’являються нові книги – історична повість про декабристів “Сонце в Чигирині” (1934), збірки поезій “Черлень” із присвятою Миколі Хвильовому і “Мить з Майстром”, повість “Дивимось в очі смерті”, книга літературних нарисів “На варті нації”, кілька розділів історично-пригодницького роману “Затяг під Дюнкерк” (1936), збірки оповідань “Клубок Аріадни”, “Тринадцята чота”, “Чарівна Україна” (1937).

Лауреат найпрестижнішої мистецької відзнаки на Західній Україні та еміграції ТОПІЖа. У 1935 році Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка присудило Косачу другу премію за “Сонце в Чигирині” та “Черлень”. А в 1938-му – за “Клубок Аріядни”, “Тринадцяту чоту” і “Чарівну Україну” дістав вже першу премію ТОПІЖу і премію Українського Католицького Союзу. В цей же рік з’явилася перша драма письменника – сатирична комедія “Кирка з Льолею”. Вона теж мала великий успіх – отримала першу премію ТОПІЖу й успішно вийшла на сцену пересувного театру імені Івана Котляревського. Загалом у драматичному доробку – більше 20 п’єс. Не менше вражає плідність Косача прозаїка та поета. Художнім роздумам про історію України присвятив епічні полотна “Рубікон Хмельницького”, “День гніву”, “Вечір у Розумовського”, події в Україні напередодні Першої світової війни відтворено у “Сузір’ї Лебедя”. Історичною містикою сповнені оповідання про Миколу Гоголя “Гірке життя синьйора Нікколо” та “Дійство Юрія Переможця”.

Відзначився як перекладач, літературознавець, критик, цікавився історією, політологією, соціологією, мав хист до малювання, музики. Як публіцист активно виступав на сторінках журналу “Нація в поході” прихильників гетьмана Павла Скоропадського в Берліні. Там його й застав початок Другої світової війни. За деякою iнформацiєю, до початку 1943-го Косач працював у вiддiлi пропаганди мiнiстерства закордонних справ Нiмеччини, а пiзнiше – у такому ж вiддiлiмiнiстерства окупованих схiднихтериторiй, дописував для берлiнського двотижневика для остарбайтерiв “Дозвiлля”. Згодом вдалося перебратися до Львова, де виступав у Літературно-мистецькому клубі, друкувався – романи і драми (у той час його п’єси із шаленим успіхом ставилися на львівських сценах), статті для газет і журналів. Неодноразово потрапляв і в скандали і кримінальні “пригоди”, через що письменницьке середовище відвернулося від нього. 1944 року перед вступом червоної армії переїхав у Краків. Опинився у німецькому концтаборі і мало не загинув на каменоломнях.

іЮрій Косач

Входив до ініціативної групи зі створення МУРу. Після звільнення розшукав дружину Мар’яну, доньку українського художника Федора Кричевського. Жив у Мюнхені. Тоді разом із Уласом Самчуком, Юрієм Шерехом, Іваном Багряним та іншими займався створенням Мистецького Українського Руху, організації письменників у німецьких таборах для переміщених осіб. У МУРі був членом правління, виступав із літературно-критичними оглядами, доповідями. Найрезонансніша – “Криза сучасної української лiтератури” про те, що до світоглядних банкрутств письменство призвела надмiрна заполітизованість мистецького життя. Духовні проблеми еміграції філософськи осмислює у повісті “Еней та життя інших” і сатирично висміює в драмі “Ордер” про те, як безпринципні підлабузники випрошують у влади ордер на прожиття. Багато емігрантів різко і навіть вороже сприйняли твір. Крім того, суперечливе і неприхильне ставлення заслужив через постійні заяви про вихід із МУРу.

1949 року разом із Мар’яною та дворічним сином Юрієм переїхав до США, адже табори дi-пi (від англійських слів “displacedpersons” – переміщені особи) розформували, а МУР розпався. Невдовзі після переїзду письменника спіткала особиста криза – його кинула дружина, забравши маленького сина, а ще за кілька років у Торонто помер двадцятилітній син Богдан.

У США в пошуках заробітку Косач пробував себе будь-де: і вантажником, і будівельником, лісорубом і муляром, чистильником вікон хмарочосів і готельним прибиральником, робітником на суднобудівних верфях Каліфорнії, конторським клерком, золотошукачем на Алясці, нічним сторожем у Принстонському університеті. На чужині він зiткнувся з байдужiстю, подекуди й ворожістю української мистецької громади. Письменник Григорій Костюк згадував: “Там закорінена вже добре українська громада не зустріла його належно, не посприяла йому бодай в елементарному життєвлаштуванні. А можливості до цього в неї були, бо ж таких еміґрантів, як Косач, приїхало тоді не надто й багато. Однак ні тодішнє керівництво українських організацій (як от ЗУАДК, УККА, чи УНС), ні редакція газети “Свобода”, ні Український робітничий союз (УРС) та його орган “Народна воля”, – жадна з цих інституцій не знайшла бодай найпростішої роботи для Косача”. Щоправда, той таки Костюк пропонував Косачу увійти до складу “Слова”, і Косач погодився, але наступного місяця повідомив, що не має жодного наміру “взагалі співпрацювати з еміграцією”.

Скориставшись духовною й емоційною кризою Косача, радянські функціонери запропонували співпрацю. Так літератор став редактором і дописувачем у прорадянському часописі “За синім океаном” (ЗСО), що виходив у Нью-Йорку в 1959–1963 роках і з невідомих причин раптово закрився. Сам Косач пояснював, що взявся за цю працю, оскільки “це ж для всього українського народу, а не для якоїсь зачумленої еміграції”. За колаборацію Юрій Косач дістав можливість відвідувати Україну, друкуватися там і брати участь у її літературно-громадському житті. До 150-ої рiчниці Тараса Шевченка дозволили приїхати на батьківщину і навіть об’їздити її від Волинi до Харкова – звісно, в супроводі кагебістів. До середини 1980-х Косача з десяток разів запрошували на різноманітні урочистостi, та чи не найважливішим для нього був 100-літній ювілей Лесi Українки. Хоча тісного спілкування з родиною, без тих-таки спецслужб, не дозволяли.

Неодноразово зустрічався з представниками американської розвідки. За документами Центрального розвідувального управління США, детально розповідав поїздки до України, контакти з українськими письменниками: “Вони [українські письменники] заохочували його далі випускати журнал “За синім океаном”. Вони говорили про американських та канадських проґресивістів як про дурнів”; “У Спілці письменників Косач зустрівся з Євгеном Гуцалом. Він був дуже радий, коли Косач похвалив його поезію. За повідомленням, письменники похвалили Косача за його роботу над журналом “За синім океаном” і порадили йому продовжувати це видання. Пізніше він сказав , що натомість радянські офіційні представники у Києві більше не зацікавлені у тому, щоб продовжувати публікувати журнал”.

 Останні роки жив дуже бідно, хворів. Заповідав бізнесменові Мар’яну Коцю поховати його у Києві на Байковому кладовищі або на Волині в Колодяжному біля батька. Однак спочинок Юрій Косач знайшов 11 січня 1990 року на українському православному цвинтарі в Баунд-Брук у Пассейку, штат Нью-Джерсі. 

За матеріалами офіційного сайту УІНП

Читайте також:

«НОВОРІЧНА КАЗКА» ВІД КРЕАТИВНО-СМАЧНОЇ СТУДІЇ MAMALENA

ЯНА ІСАЄНКО: «ПЕРШІ МОЇ ЛЯЛЬКИ БУЛИ В ДИТИНСТВІ – ІЗ МАЛЬВ ТА КУЛЬБАБОК»

Поділись з друзями!
error1
fb-share-icon

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.