Advertisement
Advertisement

Уже впродовж багатьох років Полтавське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка опікується виданням літератури, спрямованої на відновлення і розвиток національної пам’яті українців. Торік вийшла друком чергова збірка спогадів, статей та документів про боротьбу українців за свою свободу, об’єднаних промовистою назвою «Ломикамінь». Наклад книги – 500 екземплярів. Фінансову допомогу на її видання надали давні вірні друзі «просвітян» із діаспори – подружжя Віри й Богдана Бондаруків (США).
У зв’язку з карантинними обмеженнями заплановану на минулорічну осінь презентацію збірки довелось відкласти. Щоправда, в більш вузькому колі вона таки була представлена в Свято-Успенському кафедральному соборі за участю відомого українського кобзаря, бандуриста і лірника, керівника унікального музичного гурту «Хорея Козацька» Тараса Компаніченка.
Нещодавно ж відбулась і довгоочікувана презентація в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського. На зустріч із очільником обласного об’єднання ВУТ «Просвіта», українським дисидентом, політв’язнем, народним депутатом України попередніх скликань, а нині депутатом обласної ради Миколою КУЛЬЧИНСЬКИМ запросили полтавських бібліотекарів. А всі бажаючі могли приєднатися до зібрання на сторінці головної книгозбірні Полтавщини в Ютубі.
Вела презентацію завідувачка відділу обслуговування користувачів обласної бібліотеки Ніна Климко. Вона звернула увагу майбутніх читачів на широке змістовне наповнення збірки – це й маловідома стаття Голови Ради Міністрів УНР Бориса Мартоса «Загарбання України большевиками», й спогади українського військового та громадського діяча, старшини армії УНР, розвідника, письменника Юрія Горліса-Горського, документи визвольної боротьби УПА, вирок окупаційного радянського суду В’ячеславу Чорноволу (з його ж коментарями!), інтерв’ю з учасниками російсько-української війни на Донбасі.
Докладно й захоплююче, з цікавими паралелями й злободенними роздумами про «Ломикамінь» розповів Микола Кульчинський. «Мені дуже хочеться, щоб цю книгу читали. Бібліотека – той же храм, де ми черпаємо знання, без яких ніколи не сформуєш людської душі, як і без слова Божого», – наголосив він.
Отож про все – з перших уст.

Доба героїзму і чистоти

Назва книги «Ломикамінь» не випадкова. Це асоціація з рослиною, яка розриває найміцніші скелі, найтвердіший граніт, якщо хоч єдине зернятко у них потрапить. Розриває, виборсується крізь тріщини на поверхню і росте до сонця. Отак наш народ ішов до своєї свободи. В усі віки знаходились люди, які боролися за відновлення нашої власної державності. Дуже особливим є період початку ХХ століття – я його дуже люблю. Бо це вияв такого неймовірного героїзму і чистоти! Це були справжні лицарі в своєму ставленні до України – січові стрільці, козаки та старшини Армії УНР, гайдамацькі полки, петлюрівські полки.
Те, про що пише у своїй статті «Загарбання України большевиками» Борис Мартос, наш видатний земляк з Градизька, вчений-економіст, кооператор, голова Ради Міністрів УНР, дуже перегукується із сьогоднішньою російською політикою щодо України. Вона так само гібридна. Українська Центральна Рада була обрана всім українським народом, тому більшовицька Росія і пішла на неї війною. Боялися єдності влади й народу. Зайшли в Київ і за одну ніч розстріляли 3 тисячі (за іншими даними – 5 тисяч) людей. Почалась окупація. Коли влада була в гетьмана Скоропадського, Росія сиділа мовчки, плекала свою підпільну мережу. Сюди йшли сотні мільйонів, як пише Мартос, російських грошей. Уся Україна була залита московськими грошима. І знову, як тільки на чолі України в результаті загальнонародного повстання стала Директорія, Росія рушила на наші землі війною.
Причому більшовицькі підпільні організації намагалися захопити владу ще до приходу регулярних російських військ. Хіба це не наше сьогодення? Усе так само відбувалося в Донецьку, Луганську. Хотіли й зараз хочуть зробити це в Одесі, Харкові… Але ж не виходить!

Ломикамінь-Микола Кульчинський і Ніна Климко

«На колоніальній свідомості не можна спекулювати»

Я знаю багато молоді, яка виїхала з Полтави за кордон – в Англію, Америку. Поодружувались там, пристойно живуть. А чому вони їдуть? Тому що ніхто не прищепив їм з дитинства почуття національного обов’язку. Замість того, щоб добиватися комфортного життя тут, вони залишають свою Батьківщину. І це наслідок колоніальної радянської комуністичної політики в Україні, коли національний обов’язок не виховувався.
Слухаючи розмови в тролейбусі, автобусі, розумієш, що хай не більшістю, але значною кількістю людей українська державність сприймається як щось не рідне, не близьке для них, не вистраждане. Наша нова книга покликана допомогти молоді прозріти – побачити мільйони тих лицарів, які полягли заради своєї, української, державності. Згадаймо, що коли Котовський запропонував учасникам Другого зимового походу, 359 полоненим, перейти на бік «червоних», жоден не перейшов. А навпроти стояли кулемети. Це трагедія під Базаром, про яку й сьогодні знає далеко не кожен. Вони загинули всі і помираючи співали «Ще не вмерла Україна».
Ось про що має розповідати наше телебачення, наше радіо. Щоб не було в нас медведчуків, шаріїв, коломойських і їм подібних, які тільки паразитують на тілі українського народу. Усе починається з виховання. І це колосальне завдання для сучасної української інтелігенції, для всього нашого суспільства. Щоб українці вернулися до рідної мови, пізнали свою культуру, яка є однією з найблискучіших європейських культур. Але чи багато хто взяв її з собою і наповнив нею свій внутрішній світ? Таких не так і багато.
На колоніальній свідомості не можна спекулювати. Усім, хто розуміє наслідки цієї біди, треба допомагати своїм співвітчизникам долати її. Бо то полон розуму, полон душі, в якому багато наших громадян перебувають і сьогодні.


Не залишать молодь байдужою вміщені в збірці спогади Юрія Горліса-Горського, теж нашого земляка з Решетилівського краю, блискучого старшини Армії УНР, відважного повстанця Холодного Яру. «Отаман Хмара» – це достовірна повість, невигадана постать, документальні факти, приклад неймовірного героїзму. Через читання таких матеріалів відбувається внутрішнє очищення від неволі, в якій залишаються наші душі.
А спогад про Марусю Гальчевську? Це взірець і подружньої вірності, і вірності Україні. Виклик для нашого часу, коли перевагу має усе матеріальне, тимчасове: ось я живу і все, немає у мене обов’язку ні перед завтрашнім днем, ні перед минулими поколіннями. Це такий зараз прикрий час. Але ми в «Просвіті» продовжуємо «бити в усі дзвони», що Україні потрібні й родинні цінності, й подружні цінності, й національні ідеали.

«Хто живе з цими цінностями, робить Божу справу»

Генералу де Голю приписують слова про те, що якби в нього була така армія, як УПА, німці б ніколи не зайшли в Париж. Цей повстанський рух – іще один приклад українського лицарства. І вони ж знали, ті хлопці й дівчата, які йшли в УПА, що будуть приречені, що не переможуть ні німців, ні російських комуністичних окупантів. Бо то завдання колосальної потуги. Але відповідальність перед майбутнім змушувала їх іти на смерть, щоб майбутні покоління побачили, як треба любити свою Вітчизну. Це є цінності, без яких людина перетворюється просто на бур’ян. Сонце світить – бур’ян росте, плоду ніякого. Тільки ще більше землю засмічує. А той, хто живе з цими цінностями, робить Божу справу, бо Господь дав нам цю землю, щоб ми її уквітчали, доглядали, робили кращою. Це наш обов’язок. Лицарський обов’язок до рідної землі.
У новій збірці вміщені актуальні матеріали про похідні групи УПА на Полтавщині прекрасного миргородського дослідника Марченка, над якими він працював на початку 1990-х. Їх важливо знати, щоб розуміти, що УПА – це не тільки Західна Україна, похідні групи боролися і з німецьким, і з російським комуністичним окупантом по всій Україні. Тобто, щоб не було оцього надуманого територіального розриву, щоб не було в нас судів, які скасовують рішення про перейменування Московського проспекту на честь лицаря Степана Бандери. Хто там у тому суді сидить? Чи вони хоч щось читали про героїчну боротьбу нашого народу?..
Колись мені довелось познайомитися з Джорджем Сиволом з Америки, він же – Юрій Сиволап, який ще зовсім юним був у похідній групі УПА. Він приїжджав у Полтаву й захотів розшукати родину. Так склалося, що звернувся чомусь до мене. Розповів, що коли їхню групу розкрили й повели на розстріл, в нього чи то не влучила куля, чи то солдат, який стріляв, його пожалів. Опритомнів Юрко серед ночі, серед гори трупів. Вибрався й, так би мовити, почав шукати дороги на Захід. Врешті опинився аж в Америці. Особливий був чоловік, працював у НАСА. Казав мені, що при вступі до американського університету йому дуже допомогли ті знання, які отримав у своїй сільській школі в Малій Перещепині. Уявляєте здібності вчителя, який вчив його математиці?
Привіз я його в те село. Метається, плаче, землю цілує, каже, що десь тут має стояти церква… Церкви вже не було, а старшу сестру, яка його малим няньчила, ми знайшли. Як увійшов він в ту хату, як побачив оту долівку, оті руки покручені, ноги розпухлі – жінці вже й з ліжка важко було підвестися…Як же він ридав! Я вийшов, бо неможливо було це витримати. Сестра його впізнала, а всі ж думали, що він загинув.

«Лиш одного я хочу, мамо, Щоб ти щасливою була!»

В’ячеслав Чорновіл був неймовірною постаттю в українській політиці. Він би міг бути Президентом України і повів би країну тим шляхом питомим, де панували б і свобода, і право, і рівність. Не з’явилося б цього олігархату, який душить країну зараз. Чорновіл був особистістю такого рівня, що його шанував увесь світ. Ми, «рухівці», поїхали на навчання у Великобританію тільки тому, що Маргарет Тетчер шанувала В’ячеслава Максимовича – освоювали виборчі технології, ознайомлювалися з роботою у парламенті. Роз’їжджали по всій Англії, я був задіяний у місцевих виборах.
Чорновіл – постать того ж рівня, що Вацлав Гавел у Чехії. А коли мені кажуть, що він же не став президентом, я нагадую: дисидент Гавел був обраний на цей пост тому, що тодішній Президент Чехословаччини, донедавна ще й Генеральний секретар ЦК КПЧ Густав Гусак (у минулому – один з лідерів Празької весни), який також мав велику популярність у чехів, після зустрічі з Гавелом не висував свою кандидатуру на виборах. Не висував. Бо в нього вистачило розуму визнати, що вся ця комуністична структура, навіть реформістська, все одно буде залежна і від Радянського Союзу, і від тієї ідеології. Він поступився Гавелові, за якого люди проголосували.
Кравчук же переслідував Чорновола будь-якими способами, де тільки міг. Утім, В’ячеслав Максимович для всіх нас, «рухівців», придумав таке визначення – «конструктивна опозиція», тобто опозиція до того, що йде на шкоду людям і державі, й підтримка всього (від кого б воно не надходило), що буде на користь державі. Орієнтуючись на це, ми готові були співпрацювати на рівних, щоб впроваджувати необхідні реформи, щоб рухатись курсом до сім’ї європейських народів.
Усього цього не відбулося. Але не тому, що Чорновіл був не того рівня політик. А тому, що низький рівень свідомості мав перший Президент України, який не здатен був іти тим шляхом. По-перше, через величезний переляк перед Росією. Він то підписав Біловезьку угоду, але по суті він постійно її боявся. По-друге, як людина, яка все життя була васалом у поневолювачів, мав купу комплексів, а також засвоєних методів, які продовжував застосовувати. Один із них – не враховувати критику опозиції, а знищувати опозицію. І ми це всі пережили, кожен на своєму рівні – в селі, в районі, в області.
…Кредо Чорновола ще з молодості стали рядки з поеми Володимира Сосюри «Мазепа» (як у ті часи вони до нього потрапили – то ціла детективна історія): «Якби ж я міг, якби зумів я Тебе, Вкраїно, воскресить!?. Лиш одного я хочу, мамо, Щоб ти щасливою була!»
…Згадаймо, що коли Андрій Сахаров отримував Нобелівську премію миру, то сказав, що цю премію розділяє з ним, у першу чергу, В’ячеслав Максимович Чорновіл. Це була надзвичайно потужна постать. І це була історична помилка українського народу, коли він не обрав Чорновола.

«Щоб не було соромно перед дітьми»

Якщо перший матеріал нової книги розповідає про боротьбу українців за відновлення власної державності 1917 року, то завершальний – про сучасну російсько-українську війну. Це інтерв’ю з двома хлопцями, які були на фронті. Сьогодні обоє – у громадській організації «Вороскол». Дмитро Юденко та Артем Дудко. Дуже розумні, хороші, чесні й відверті молоді люди, які пройшли війну, багато всього бачили, але не втратили віри в свій народ, у свою Україну. Дуже хочуть (в одного з них на фронті загинув брат), щоб ці жертви не були марні. Щоб Україна стала кращою, ніж є на сьогодні. Українською Україною, прозорою і чесною, без лукавства, без підлості.
Присвячений цим хлопцям матеріал називається «Щоб не було соромно перед дітьми». І це теж – їхні слова. Це і є кодекс лицарства. Те, чого так не вистачає українському суспільству нині. Це треба нам усім, хто любить Україну. Треба шукати способів, як прищепити і молоді, і старшим людям лицарську відповідальність перед майбутнім.

Записала Вікторія КОРНЄВА,

газета «Зоря Полтавщини»

https://bit.ly/396XhPB
Advertisement
2021-03-31
0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі