Skip to content
Advertisement
Advertisement

«Наша незалежність.Марафон 30». Микола Кульчинський: “Темрява розвівається повільно, але розвіюється”

У межах  культурно-освітнього марафону «Наша незалежність» Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації  та Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті  за матеріалами  книги «Полтавщина. «Шлях до незалежності 1985-1991» (упорядники : Олександр Білоусько і Тарас Пустовіт) публікують низку  історичних матеріалів (фото, документів, інформацій із газет, історій очевидців) про  знакові події боротьби за відновлення  незалежності на Полтавщині.

Народився у стародавньому волинському місті Дубно і перші мої дитячі враження пов’язані із Дубнівським собором, біля якого ми жили, з Дубенським замком, про який йдеться в «Тарасі Бульбі» М.Гоголя і безмежною маминою любов’ю. Ми жили без батька, а де наш батько – це була якась таємниця, на вулиці ж мене всі жаліли і завжди чимось пригощали. Мама працювала медсестрою на 1,5 ставки, і коли її не було, мною опікувались старший брат і сестра, якими я дуже гордився. Ми всі дуже любили одне одного, і якщо комусь зрідка перепадали якісь цукерки чи інші ласощі, завжди ділилися між собою. Малій дитині годі було зрозуміти, що відбувається, але дитячим серцем я відчував, що скрізь є якась біда, щось лихе, про яке люди не хочуть говорити. Це мене непокоїло, як і те, що мама ідучи з дому; наказувала нікому не відчиняти дверей і ховатись, як побачимо військових з червоним околотом на картузі.В той час відбувались депортації населення Західної України до Сибіру. Казахстану, на Північ. Мама боялася, що нас вивезуть, бо батько був осуджений на 10 років і відправлений на шахти Воркути. Я не знав слова окупант, але вже малим усвідомлював, що на нашій землі порядкують чужі, лихі люди, і ніхто їх не любить. Оці дитячі відчуття-враження (служба Божа, Великдень, Вербна Неділя, Різдво, Колядки, побачене одного разу, як на декількох підводах у щільному оточенні енкаведистів везли скривавлених наших хлопців, як казали люди – українських партизанів, до Дубенської тюрми, окремі критичні слова сказані на адресу влади) безумовно наклало відбиток на формування мого світогляду, зрештою, дозволило стати незрадянізованою, незросійщеною, а природньою українською людиною.

Через якийсь час після смерті Йосипа Сталіна (здається у 1956) повернувся із ув’язнення батько. Ми переїхали на Велику Україну у місто Новомосковськ Дніпропетровської області. Батько влаштувався регентом у Свято-Троїцькому соборі. Взагалі, батько мав за плечима духовну академію та українську філологію. Та найбільше його вабив хоровий спів. Мав абсолютний слух та постійно працював з хорами. Пройшов через усі тюрми, польські, німецькі, московські. Разом з моїм дідом, православним священиком, почав з польського концтабору в Картуз-Березі.

Ніщо не зламало в нього українського патріотизму, його любові до людей. Так само, як і в мами, що пережила не менше. В родині завжди панував дух творчості, дискусій, українського слова, пісні. Батько передплачував неймовірну кількість газет, журналів, постійно купував платівки з українською та зарубіжною класикою. Політика, мистецтво, література, майбутнє України, самвидав, привезений старшим братом Богданом з Києва. Твори Дзюби, Сверстюка, Мороза, Світличного, Стуса, Симоненка будили дух і думку, вимагали дії. Безумовно, я не замикався в собі, і все, що мене хвилювало, обговорював зі своїми друзями, однокласниками. Навіть перебуваючи у Радянській армії, я отримував і «Нашу культуру» – видання українців в Польщі, і «Дуклю» – видання українців в Словаччині, і низку українських журналів та газет. Все це розходилося між земляками, будило приспану національну й громадянську свідомість.

У березні 1969 я познайомився з Іваном Сокульським, блискучим поетом, рідкісно шляхетною людиною, автором «Листа творчої молоді міста Дніпропетровська». Ми відразу полюбили один одного. Окрім всього нас об’єднувало й бажання конкретної праці проти окупаційного режиму. Недосвідченість, запальність швидко привели мене до арешту. Але вибір було зроблено. Солженіцинське «жить не по лжи» стало і нашим кредо. Відбувши ув’язнення, з 1973 року я замешкав у Полтаві. Місто ще дихало Україною. Працюючи робітником, я не цурався відвертих розмов з колегами по роботі. Декому давав читати самвидав, який різними шляхами потрапляв до мене. Вже мав досвід і бачив за собою скрізь недремне око КГБ. Дружина розділяла зі мною всі мої радощі й тривоги. Ми виховували своїх дітей так, як виховували мене мої батьки, не боялися казати їм правду про Україну. Десь у 1976 році мене знову протягом двох місяців почали викликати мало не щодня на допити в КГБ. В квартирі, яку ми наймали, двічі провели обшук, але нічого крамольного не знайшли. Офіційно мені пред’явили листа до КГБ одного із моїх колег по роботі, де він доносив, що я критикував КПРС, Брежнєва, називав радянську владу антинародною, окупаційною. Не знаю чому, але все закінчилося попередженням згідно з Указом Президії СРСР: якщо надалі мною будуть допускатися подібні висловлювання, мене притягнуть до кримінальної відповідальності за підривну, антирадянську діяльність. Ще довший час я ходив на працю із приготовленими про всяк випадок теплою білизною, шкарпетками тощо.

 З обранням Генсеком Михайла Горбачова я зрозумів – імперії кінець. Весь мій досвід, мої знання переконували мене в цьому. Найменші прояви свободи в імперії завжди призводили до активізації національних рухів, поневолених Москвою народів. Пора було братися до справи. Відкрито і цілеспрямовано, не щадити ні часу, ні життя свого. У 1987 році я створив чи не першу в Україні легальну українську організацію – Клуб «Рідне слово», в статуті якої йшлося про відродження української нації, її культури, мови. Ми подали про себе замітку в «Літературну Україну», і до нас з багатьох областей прийшли листи з проханням надіслати статут й інші документи.

Україна була вагітна революцією. На основі Клубу постала згодом «Просвіта» і ряд громадських організацій, а головне – Народний Рух України. На установчій конференції Товариства української мови ім. Т. Шевченка в Києві 1988 року я виступив з різкою критикою Щербицького і з вимогою свободи політв’язням та створення Народного Руху України. Хвилин 20 зал скандував: «Народний Рух! Народний Рух!».

З 1987 по 1991 рік полтавські організації ТУМу (Просвіти) та Народного Руху працювали невтомно, не зупиняли нас ні перманентні затримання міліцією, ні штрафи, ні ГКЧП. У Полтаві пройшли кілька загальноукраїнських акцій, які я організовував. Це і відзначення днів народження Симона Петлюри, і ланцюг пам’яті жертв тиранів – від Ката Петра до ката Сталіна, і встановлення пам’ятника в честь козаків загиблих за волю України у Полтавській битві. Сотні лекцій, концертів, мільйони листівок – все це змінювало атмосферу в місті й області, руйнувались колонізаційні міфи, люди поверталися до свого природного стану, до джерел національного буття.

У 1991 році В’ячеслав Чорновіл запропонував мені стати його довіреною особою на Полтавщині на час президентських виборів. На превеликий жаль, народ наш ще значною мірою перебував, як, до речі, і сьогодні, в полоні колоніальних міфів й не обрав Чорновола Президентом України. Сьогодні усім зрозуміло, що зробивши тоді цей вибір, український народ не зазнав би тих неймовірних принижень, того неймовірного пограбування, які він зазнає ось вже 10 років. Мало мати зовнішні атрибути держави. Справжня незалежність – це незалежність Духу. Цього керівництво держави так і не усвідомило. А дух наш вороги наші руйнують дуже й дуже послідовно. Відродження української нації не відбулося, воно ще попереду. Та мучить питання: чи до того часу ми збережемо державу хоч би й у її зовнішніх формах. Деколонізація й декомунізація українського суспільства є чи не найважливішим питанням дня. Створення Великої України – ось що має нас надихати.

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ (10.04.1947, м. Дубно Волинської обл.),громадсько-політичний діяч, депутат Верховної Ради України 4-х скликань,голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка,депутат Полтавської обласної ради VIII скликання, голова постійної комісії обласної ради з питань регламенту, депутатської діяльності, цифрового розвитку, інформаційної сфери,зв’язків з громадськістю тадотримання прав учасників АТО. (Із книги «Полтавщина. Шлях до незалежності 1985-1991», Білоусько О.А., Пустовіт Т.П.”)

Advertisement
Show Buttons
Hide Buttons
x