155 років тому, 11 лютого (30 січня) 1867 року в Лубнах на Полтавщині у родині нащадка старшини Лубенського козацького полку, голови повітової земської управи, надвірного радника Андрія Максимовича, народилась Олена Зініна-Ярошенко – акторка, співачка, учениця Михайла Старицького, яка присвятила театральній сцені 47 років свого життя.

…Радощам дівчини не було краю. Нарешті! Разом з батьками вона відвідала ярмарок у Біївцях під Лубнами. Він славився не різноманіттям краму, що його продавав торговий люд, а пісенними вечорами. Навколишня долина перетворювалась на велике «вогнище»: сотні свічок горіли в руках у присутніх, їх прикріпляли до дерев, кущів… І лунала українська народна пісня. Заспівала  і Оленка Максимович. Численні хористи мимоволі  змовкли. Батько Андрій гордливо мовив: «Це моя  донечка!»

Ярмарковий співочий виступ майбутньої драматичної акторки Олени Андріївни Зініної можна вважати першим сценічним (щоправда, сцену  замінила зелена галявина) дебютом.

Приїздили до Лубен і численні «кочівні» театральні трупи.  Придивлялись вони і до місцевих талантів. Одна з таких мандрівних труп запропонувала Олені Максимович приєднатися до них. Імовірно, тоді вона й обрала сценічне прізвище – Зініна.

Олена Зініна

Двадцятирічною розпочала свою творчу діяльність у професіональній трупі Михайла Старицького. Михайло Петрович побачив виступ молодої актриси Олени Зініної і, бажаючи зміцнити акторський склад й підсилити вокальну частину, запросив її до трупи  разом з  іншими акторами-початківцями Н. Зиковою та Ц. Орликом.

Представляючи трупі молоде поповнення, Михайло Старицький звернувся до новоприбулих з настановою: «Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що це коїться з вами в житті», – та продовжив репетицію вистави, тримаючи у руці свою книжечку-записник з малюнками мізансцен.

«Михайло Петрович Старицький був режисер винятковий, – з вдячністю розповідала про театрального корифея на схилі свого творчого життя  Олена Андріївна Зініна. – Сам він дуже любив театр і не жалкував, як відомо, своїх коштів, щоб поставити театр на належну височінь. Щодо ролей, то Михайло Петрович студіював їх з нами: кожне слово, кожен рух, кожен жест показував він так яскраво, що треба було бути цілковитою бездарою, щоб не зрозуміти того, чого він хоче».

Київський генерал-губернатор заборонив  театру з його «крамольним» репертуаром народного характеру, переповненим українськими піснями  виступати на теренах Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської губерній. На гастролі виїздили до Білорусі, Бессарабії, Польщі, Росії. Протягом 1887-1888 років трупа Старицького з успіхом виступала у Москві, Петербурзі, Мінську, Варшаві, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі, Одесі.

За участю Олени Зініної  йдуть комедії  «Крути, та не перекручуй, або От тобі й виграв справу», драма «Не судилось», оперетки «По-модньому», «За друга».

На фото Зініна О. А. – крайня зліва.

Згодом вона працює у трупах Панаса Саксаганського та Митрофана Ярошенка. Величезний успіх мала постановка «Циганка  Аза» за п’єсою Михайла Старицького. Олена Андріївна грала головну роль Ази. Газета «Бессарабец» у номері від 12 жовтня 1899 року писала: «Який прекрасний, витриманий тип циганки дала Зініна. Палаюча пристрасть, лукаве кокетство, невмолима злість і  підступність – усе це було передано Зініною правдиво і ефектно».

Змінюється й особисте життя акторки. Вона одружується з актором і режисером Митрофаном Корнійовичем Ярошенком. Про їхній шлюб кажуть: «Вінчані сценою». 

Початок 20 століття. Перші визвольні змагання за незалежність-Українська революція 1917-21 рр. У квітні 1918 року до влади приходить гетьман Павло Скоропадський. У освітньо-культурній сфері здобутки Гетьманату виявилися помітними завдяки появі низки культурних, наукових, освітніх установ: Академії наук, національної бібліотеки, університетів, галереї мистецтв, історичного музею, хорової капели, симфонічного оркестру; тривала українізація середньої та вищої школи. А 23 серпня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив ухвалену Радою Міністрів постанову про заснування в Києві Державного Драматичного Театру. Організацією театру опікується Головне Управління у справах Мистецтв та Національної Культури. До трупи запрошують і Олену Андріївну разом з Митрофаном  Корнійовичем. Наприкінці 1918 року до влади приходить Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою. Наступ російсько-більшовицького війська змусив керівництво Директорії залишити Київ. 

Більшовики перейменовують Державний  драматичний театр у Перший театр Української Радянської Республіки ім. Тараса Шевченка. Трупа переїздить до Катеринослава…

1924-й рік. Творчий колектив Катеринославського українського драматичного театру одноголосно присвоює О. Зініній-Ярошенко, відповідно до діючого положення про державні відзнаки, звання «Героя Праці» з врученням відповідної грамоти. Зазвичай Герою Праці дарували ще відріз тканини на костюм чи плаття, або продовольчий набір з борошна і цукру. Наступного, 1925 року, трупі присвоїли звання Українського державного драматичного театру ім. Марії Заньковецької і відправили у нескінченні, за словами акторів, гастролі Україною «прививати робітничому класу високе мистецтво». Актори театру відвідали близько ста міст: Чернігів, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Луганськ, Кривій Ріг, Кременчук, Полтаву…

Хвилювання охопило Олену Андріївну Зініну у рідних Лубнах. Вона  вперше буде грати на сцені місцевого театру. Чи прийде хтось із подруг дитинства? Чи впізнає вона їх? Як  публіка сприйматиме її  виступ? Зі сцени лунає чарівний голос – неповторне сопрано Зініної-Ярошенко. Лубенці аплодують, чути вигуки: «Так це наша Олена! Максимовичка!» На очах співачки сльози радощів. 

Лубенський Державний театр, початок 30-х років ХХ ст.

У  Харкові провідну артистку театру ім. М. Заньковецької Олену Зініну запрошують до колективу російськомовного театру «Красный факел». Після року виступів на столичній сцені, дізнавшись про позбавлення приміщення театральної трупи ім. М. Заньковецької у Катеринославі, вона залишає харківський театр і знову повертається до «безпритульної» трупи. Серпень-вересень 1927 року разом з колективом театру проводить у  «творчих мандрах». Народний артист СРСР Василь Яременко напише з іронією у спогадах: «Колись ми пішки сходили все Криворіжжя. З клуночком реквізиту під пахвою приємно було погідного літнього вечора пройтися 7-10 кілометрів, перепочити під вербою в балці». Яке треба мати творче натхнення, щоб після таких щоденних прогулянок, у шістдесят років, виходити і з повною самовіддачею  грати? Олена Зініна виходила, і ще як грала!

Зимовий сезон 1927-1928 рр. Український державний драматичний театр ім. Марії Заньковецької відіграв у Полтаві, відкривши його виставою «Підземна Галичина» Мирослава Ірчана. Потім театр переїздить до Запоріжжя. 

Віддавши 47 років життя театральній сцені з 1935 року Олена Андріївна Зініна на заслуженому відпочинку. Її бере під свою опіку дочка акторка З. М. Ярошенко.

У вічність акторка відійшла 24 жовтня 1943 року. Похована у Києві. 

На жаль, на малій батьківщині, в Лубнах, пам’ять видатної землячки не увічнена. На будівлі Центру культури і дозвілля Лубенської міської ради було б доречно встановити меморіальну дошку акторці і співачці – першій лубенчанці, відзначеній почесним званням «Герой Праці».

Сергій Швецов, краєзнавець, м. Лубни (для Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті)

Читайте також:

ЧЕРГОВИЙ “СТРИБОК” 226 ХВОРИХ В ЛУБЕНСЬКОМУ РАЙОНІ

Поділись з друзями!
error2
fb-share-icon

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.