Історичними путівцями  із Людмилою Поух

– О! Підлогу прикрашає слов’янська плитка!

– А як Ви її пізнали? – запитую я свою співрозмовницю – викладача історії вищої категорії Слов’янського фахового коледжу Національного авіаційного університету, керівника «Торського наукового товариства» Людмилу ПОУХ – щойно ми переступили поріг будинку Товариства сільських господарів Лохвиччини, зведений у 1907 році, де нині діє Лохвицька публічна бібліотека…


– Це – теракотова плитка з мого рідного міста. Оздоблена килимовим орнаментом та орнаментом «Меандр» у грецькому стилі. Такими геометричними візерунками греки, прабатьки кераміки, прикрашали свої предмети побуту. А в нас, у Слов’янську, нею викладено тротуари на вулицях, коридори в закладах і т. д. – пояснює історикиня. – Я вважаю, що гончар – той, хто гонить чари. Глина – це прах.


– А гончар ніби воскрешає її, створюючи макітри, горщики… що живуть у людському побуті… Людмило Йосипівно, погляньте на сходи, старе поруччя. 115 літ тому провідна сільськогосподарська структура, знана не тільки у Лохвиці, а й у Російській імперії.


– Так, масони – вправні зодчі.


Масони? – перепитую.


– А придивіться на символи, що вигравіювані на перилах – коса, граблі і серп – з одного боку символи сільськогосподарської праці, а з іншого – викорінення темного старого, щоб зійшло нове, прогресивне. Масони – будівничі нового світу – освіченого. Вони усвідомлювали, що розвинене суспільство здатне прокласти шлях до величі і фінансового процвітання.


– А куди сягають корені масонства?


– До архітекторів єгипетських пірамід. Масони взяли краще, що створила будь-яка цивілізація світу.


– До якої релігійної конфесії мають належати представники таємного товариства?


– Віросповідання – різне. А таємне вчення – це ж не релігія.

– Розкажіть про Вашу малу батьківщину – Словянськ.

– «Слов’янськ – живильний подих України», цей поетичний рядок передає дух міста і його місію. Історія надзвичайно цікава!

Перша назва Слов’янська – Тор (вона вживалася до 1784-го. Потім – Солеванськ, Словенськ). У двох провінціях Франції теж є населені пункти із такою ж назвою, і в Німеччині та Великобританії є міста із коренем -тор. Провівши дослідження, мені вдалося довести, що слово «Тор» походить від священного П’ятикнижжя євреїв – Тори. Тора – це заповідь Бога для обраного народу, перекладається як «шлях» – торувати шлях до утворення нової об’єднаної держави.

– Саме цю заповідь сьогодні виконують українці. Людмило Йосипівно, Ви розповідаєте величну і захоплюючу історію східних земель нашої України. Чому ж тоді добряче вкоренився стереотип про те, що на Сході живуть злодії, колишні в’язні і їхні нащадки?

– Стереотип – це робота політичних фейків. Наприклад, хіба може дурень чи п’яниця варить метал? Цей процес вимагає високої майстерності! Я ніколи не могла з цим миритися. Українці Донбасу дуже люблять Батьківщину. А скільки моїх колишніх студентів зараз боронить її від орків!

У Слов’янському районі розташоване Маяцьке городище, правильно казати Маяки. 700 років поспіль там вирувало життя. Ця фортеця на високих крейдяних скелях, створена природою, виконувала оборонну функцію. У нашому степу можна було просуватися виключно по протореній дорозі.

Що таке степ? Це – безмежний океан різнотрав’я! Я називаю його квітучий євшанний край. У нас є 6 видів полину, євшан – один із них. Якщо у серпні прошкувати стежиною, що в’юниться зеленими хвилями, наприклад, до батьківської хати у село, то занурюєшся у сакральний аромат! І легенда, і реальність підтверджують, що запах євшану пробуджує в людині пам’ять про Батьківщину, про місце, де вона прийшла в цей світ, про маму.

Я закохана в поему письменника Миколи Вороного «Євшан-зілля», вона настільки актуальна зараз! У Галицько-Волинському літописі (ХІІІ століття) збереглися відомості про чудодійні властивості євшан-зілля повертати  пам’ять, а також легенда, яка переказує, що в 1111 році Володимир Мономах блискуче переміг половців, а заключивши мирний договір із ханом Дешт-і-Кипчак, забрав єдиного, ще маленького, його брата (за іншою версією, сина), як гарантію, що поки хлопчик перебуватиме у Києві, хан не наважиться напасти на Русь.

Проходять роки, Мономах помирає, а хан усвідомлює, що немає кому передати владу, і відправляє співця Орева по брата. Ось як говориться у літописі: «…Заспівай йому (брату) пісень половецьких. А як не схоче послухати, то дай йому понюхати зілля, яке зветься євшаном… А як той відмовився повертатись і слухати, дав він йому зілля. І понюхавши, заплакав той і сказав: «Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині славному бути». І прийшов він у землю свою…».

В часи феодальної роздробленості руські князі, володіння яких межували із Куманією, наймали половців для міжусобної боротьби зі своїми опонентами. Плата за такі послуги – грабуй мого ворога скільки хочеш. До речі, як розраховувався з татарами гетьман Богдан Хмельницький? – Дозволяв у ясир брати українців.

Тобто, зайдіть у будь-яке село, нахапайте собі людей?

– Така була політика. Та й татар більше цікавили в якості здобичі люди. Оскільки в їхній державі корінне населення не працювало, а використовувало працю рабів. Доля награбованих: жінок відправляли у гареми, із хлопчиків років 4–6 виховували яничарів, робили все, щоб вони забували мову, змушували приймати іслам… З них створювалася власна гвардія султанів.

Національний код українців – слова князя Ігоря Новгород-Сіверського: «Краще кістьми лягти на своїй землі, аніж полон». Події, що описуються в «Слові о полку Ігоревім» також розгорталися на східній території сучасної України. Юрти хана Кончака стояли вздовж берега Дінця і берега Тора, а кам’яні баби пильнували західний кордон половецької держави Дешт-і Кипчак. Східний проходив у степах за Волгою.

Ігорю Святославичу вдалося вирватися з неволі, він 11 днів прямував додому.

«В Путивлі-граді вранці-рано співає, плаче Ярославна…», молить всі сили Природи стати на захист чоловіка.

– Так. Ігор повернувся до Ярославни. Але вдома побув зовсім недовго. У війні з половцями загинув його 12-річний син. Згодом старший Володимир одружився на доньці хана Кончака.

 Після розгромного походу Ігор вирушив на прощу пішки з Новгород-Сіверського до Києва – у храм Пресвятої Богородиці Пирогощі (він зберігся й понині). Князь вимолював прощення за те, що погубив рать. А причина була у племінникові Святославові Ольговичу.

У перший день протистояння русичі розбили значну кількість половецького війська. Решта розсіялася степом. Святослав погнався з кіннотою за ними. Вороги їх вимотали і сховались. Ігор чекав племінника, щоб рушити в ліс, куди кіннота не зможе дістати. Святослав із частиною війська повернувся і наполіг заночувати в голому степу, мовляв, знесилилися і коні, й люди.

За ніч половці зібрали величезне військо. Наші прокидаються і бачать, що оточені. Три доби, огородившись щитами, русичі оборонялися. 12 травня, припало якраз на Великдень, половці зненацька розступилися і воїни Ігоря побачили воду – наші солоні озера. Через жагу втамувати спрагу вони ринулися у водойму, а половці знову зійшлися і випустили град стріл на руське військо. Ось який тягар не давав спокою Новгород-Сіверському князю. Могили русичів знайдено на Маяцькому городищі. Дехто із полеглих носили обереги у вигляді хрестиків, у яких крупиця мощів їхніх святих покровителів.

Повернемося до євреїв. Це прекрасні торгівці, ремісники, освічені люди, були таким собі міжнародним валютним фондом для всіх європейських королів, які брали в них гроші на війну, на будівництво… І, зрештою, почали їх грабувати. Несправедливі обставини змусили євреїв шукати нові місця для життя. Вони прямують до Ітилю – столиці Хозарського каганату. Каган Ашин їх прийняв, сказавши: беріть землю і працюйте.

Таким чином євреї проторували дві важливі торговельно-транзитні траси через Середнє Подінців’я. Шлях стартував у іспанському Кадісі, де вони збиралися в каравани і прямували Європою в степ. Можливо, євреї йшли до нас на південь, потім до Азову, Азовського моря, а далі – до Волги (стародавня назва якої Ітиль) та Китаю.

7 тисяч найманців із різних етносів охороняли пересування каравану 200 днів. Валки, верблюди, коні… все це сунулося до нас. А далі – заснування городища Тор – місця для відновлення сил – купці могли втамувати спрагу прісною водою, дати посмакувати соковитою травою коням і т. д. Досі женуть свої хвилі річки Казенний Торець, Кривий Торець і Сухий Торець. Тут було 8 поселень із торговими центрами, де плавили метал, виготовляли кераміку, продавали рибу… Риби водилося стільки, що можна було ловити руками! І нашу сіль!

– О! Була відома ще тоді?

– Звичайно! У степу можна було вполювати кабанчика кілограмів 200, а як м’ясо з нього зберегти під палючим сонцем? Засолити. Так-от, перейшовши Тор, вони виходили у відкритий степ – Краматорськ. Крам – товар і тор – дорога, жвава торгівельна дорога. Далі – наша гора Карачун і гора Крем’янець в Ізюмі. Це були місця спостереження як за суходолом, так і за ріками, зокрема Сіверським Дінцем.

Інший торговий шлях був морським. Від Каспійського моря – до нас і на Каму. Тут арабське срібло обмінювали на дорогоцінні хутра.

Завдяки євреям маленьке ханство Хозарія стало крупною східно-європейською країною, яка 150 років захищала Київську Русь від кочовиків. А Тор – факторія на шляху торгівельних караванів…

 У 1676 році Тор став військовою фортецею. Тут діяли солеварні, адже сіль – це неабияка прибуткова справа для казни. Я не знаю прикладу того, де б військове життя так удало поєднувалося із виробничим.

А чумаки у Ваші краї вирушали по сіль?

– До нас! Я обожнюю чумаків! Це – легіні-красені, розумники, дипломати, воїни, безмежно талановиті торгівці, історики й географи. Я студентам пояснюю, що Молочний Шлях вигадали греки. Для них галактика нашої сонячної системи асоціювалася із розлитим молочком овець, яких жителі Еллади вирощували у горах.

А в українців – Чумацький Шлях, бо чумаки мали поетичне світовідчуття і, спостерігаючи вночі за величезною зоряною галактикою, бачили розсипану сіль, яка розтрушувалася із ненадійно зав’язаних мішків, доки промисловці милувалися магією української ночі, зручненько вмостившись на возах та щось наспівуючи. Ніщо так не об’єднує людей, народи, як торгівля, а ще це найнадійніший спосіб наповнити державну скарбницю. Чумаки і тут відіграли значну роль.

 Після знищення Запорозької Січі козаки пішли у свої зимівники. На картах запорожців вони зазначені саме на східних кордонах Січі. Зимівник – це економічний об’єкт, яким за відсутності чоловіка керувала дружина. Вона і в полі давала лад, і з худобою вправлялася, і ремеслом займалася, і дітей виховувала. Звідси така безумовна повага до українки.

Ставлення до жінки як до рівноправного бізнес-партнера?

– Саме так. Українка – це господиня, ошатна пані в гарному вбранні, їй належало чільне місце за столом.

Людмило Йосипівно, звідки безмежна любов до історії?

– Обожнюю цю науку. До викладацької діяльності працювала у Слов’янському краєзнавчому музеї. Коли я була практиканткою, український археолог, засновник кафедри культурології та археології у Києво-Могилянській академії Микола Чмихов відкрив для мене світ Трипільської культури. Він стверджував, що малюнки на гончарних виробах трипільців – це абетка (IV–II тисячоліття до нашої ери, епоха енеоліту – переходу від кам’яної до бронзової доби), за допомогою знаків трипільці прагнули передати нащадкам інформацію про катаклізми, свідками яких вони постали. Куди щезли трипільці – не скаже жоден історик.

Микола Чмихов брав участь у розкопках Товстої могили, де знайшли тіло майже двохметрової скіфської цариці. У її ногах знаходилося тіло маляти. Вірогідно, вони загинули якось раптово. Всі пальці рук і ніг володарки усипані прикрасами.

Микола Олександрович відійшов у засвіти в 41 рік. Я переконана, що це пов’язано саме з розкопками, адже всі, хто знаходився у скіфському розкопі, померли молодими.

Що за фатум переслідує археологів?

– Над померлими, зокрема й скіфи, здійснювали обряди із сильними заклинаннями, в яких зверталися до небесних сил. Не дарма ж є приказка: «Слово і кістки ламає».

Ми можемо припустити, що в замовляннях мова йшла про те, щоб ніхто не смів тривожити царицю?

– Безумовно. Не тривожити її дух. Академік Чмихов залишив новий напрямок – астроархеологію. Він спрогнозував, що із 2015 року запустяться процеси різких переломів у природі та суспільстві, поступово на зміну одній цивілізації прийде інша. Праці Чмихова, можна сказати, під лупою вивчають у світі, зокрема у Японії та Німеччині.

Людмило Йосипівно, як Вам Полтавщина, Лохвиця?

–  Коли я побачила полтавське небо – зачудувалася! Воно у вас кольору темно-синього і темно-бордового оксамиту вперемішку. Такі яскраво-магічні зорі! Подумала, можливо я збожеволіла (усміхається). Всі сузір’я проявилися переді мною і Велика та Мала Ведмедиці! Сприйняла це диво як благословення Боже – Лохвиця – місто, де мені добре! Я тут мешкаю із квітня.

До речі, лохвицькі будиночки досить характерні – цегляні, осанисті, дуже міцні, із маленькими віконцями.

Герб Товариства сільських господарів Лохвиччини
Старовинні сходи в Будинку сільських господарів Лохвиччини

До Другої світової війни населення міста майже наполовину було єврейським. Можливо, це вплинуло на формування й архітектурного стилю та інтелігентно-поміщицького флеру Лохвиці?

– Безумовно. Це надзвичайно круто! Місто було торговим центром. Де жили євреї – там завжди йшло будування торгових лавок, синагог, шкіл, громадських закладів, трактирів.

Поділись з друзями!
error1
fb-share-icon