24-річний Саша загинув у АТО восени 2014 року. Простого, доброго і щирого хлопця знало і любило багато жителів містечка. У останню путь проводжало його до тисячі людей.

Нині громадські активісти запропонували міській раді Заводського присвоїти Саші посмертно високе звання. Та з ряду причин це не вдалося так швидко, як їм би хотілося, і виник скандал.

18 січня Заводська міська рада отримала звернення від ГО «Спілка ветеранів російсько-української війни Заводської громади» з проханням присвоїти звання Почесного громадянина Заводського Олександру Матійчуку. Громадські активісти сподівалися, що питання підготують та розглянуть вже на найближчому сесійному засіданні 27 січня. Але документи вони оформили не у відповідності з положенням про присвоєння цього звання, яке міська рада прийняла ще у 90-х. Саме положення їм ледве вдалося відшукати. Як пізніше пояснили у міськраді, до звернення треба було додати пакет документів. Зокрема, біографічні відомості, спогади, які підтверджують, що Саша заслуговує на це. Втім, у маленькому містечку всі й так знають біографію героя, читали у місцевій пресі спогади про нього або чули їх напряму, або знали чоловіка особисто. Але формальностей треба дотримуватися.

Після розгляду питань порядку денного на сесії Заводської міськради 27 січня громадський активіст Юрій Трубніков запитав міського голову Віталія Сидоренка, чому не розглядають питання про присвоєння Матійчуку звання. Віталій Володимирович відповів, що вже дав детальну відповідь напередодні на засіданні колегії міськради.

Такі речі треба погоджувати з батьками, –деталізував пізніше Віталій Володимирович. – Віра Віталіївна, мама Олександра, відмовила, коли ми хотіли назвати ім’ям сина одну з вулиць, але погодилася на пропозицію встановити на стіні Заводської школи №2 меморіальну дошку. Думаю, потрібно поговорити і з батьком, і з мамою, а потім, якщо вони погодяться, обговорити питання на засіданні комісії.Після отримання згоди батьків треба виконати умови положення про присвоєння звання. А потім обговорити питання на засіданні депутатської комісії, колегії ради і проголосувати на сесії. Ніхто не гальмує цей процес і припущення про це – нісенітниця.

Хоча Сашині мама й тато розлучені, треба спитати дозволу в обох. Ми поважаємо людину, яка загинула за нашу державу і готові присвоїти звання з дотриманням відповідного порядку.

Активісти і справді сприйняли поведінку керівництва міської ради як небажання присвоювати звання. Відеоблогер Петро Сеник зробив із відповіді голови «відеожабу», прискоривши та сповільнивши слова, додавши кадри з відомих фільмів та інші ефекти. Певно, позбавлена почуття гумору людина й образитися могла та у суд позватися за таке. На сторінці «Заводська громада над Сулою» у Фейсбуці ролик переглянуло багато людей.

У міській раді здивувалися, як може існувати ГО «Спілка ветеранів російсько-української війни Заводської громади», адже нинішня війна – неоголошена. Віталій Володимирович не зрозумів, як державний реєстратор міг зареєструвати організацію з такою назвою.

– Щоб відстояти й зареєструвати саме цю назву, нам довелося витратити з півроку, – відповів голова ГО, ветеран АТО Юрій Прийма. – Звання ж міськрада могла присвоїти й за власним бажанням, можна було й не чекати 7 років, доки хтось подасть ініціативу. Ми дійсно неправильно подали документи, але можна було одразу мені зателефонувати, виправили б помилки, додали б документи. Після виходу ролика наша співпраця з міськрадою налагодилася. Також хочемо, щоб звання почесних громадян Заводської ТГ посмертно отримали загиблі в АТО, які жили в селах.

І взагалі хочеться, щоб жителі громади знали, за що саме отримали звання почесних громадян Заводського ті чи інші люди. Наприклад, одна жінка в цьому списку ненавиділа раніше все українське, виявляла не патріотизм. До присвоєння звання іншим також виникають питання…

Як повідомила 4 лютого секретар міськради Лариса Мащенко, правильно (згідно з відповідним положенням) оформлене подання про присвоєння звання вже подали паралельно з ГО «Спілка ветеранів російсько-української війни Заводської громади» інші люди. У Заводській ЗОШ №2 зібраний архів матеріалів про випускника. Оскільки його мама працює тут техробітницею, Саша проводив у школі більше часу, ніж інші учні, багато спілкувався з педагогами. Тож і спогадів учні-пошуківці зібрали немало.

Сумнівів, що депутати проголосують за присвоєння почесного звання, не залишається.

– Навесні, коли почалася мобілізація, Саша сам прийняв рішення розрахуватисяз елеватора, де ми разом працювали, і добровольцем пішов служити, – згадував його вариш Андрій. – Добродушний, добросовісний і роботящий був хлопець. Веселун! Полюбляв спорт, разом ми відвідували тренування, змагання з футболу. Сашу в місті всі знали, любили, поважали.

Саша прийшов на службу в середині червня, – розповіли Володимир і Андрій, його товариші по службі. – Це було друге відрядження в зону АТО за час служби. Саша був дуже сумлінним у навчанні, старанно підходив до вогневої підготовки, до рукопашного бою, допомагав товаришам опанувати прийоми стрільби. Всі його поважали. За той день нас обстрілювали шість разів. Багатьох хлопців контузило, речі були пошкоджені. Загорілася будівля, де жили солдати, у багатьох пропали документи. Але навіть побачивши, як поруч двоє хлопців загинули на очах, решта мужньо продовжують захищати позиції.

Я добре знав Олександра, – над труною сказав міський голова Віталій Сидоренко. – Безліч позитивних якостей він мав. Був роботящим, працював і на громадських роботах, два сезони впорядковував наше місто, не випускаючи з рук мотокоси. Хай у наших серцях залишиться його щира посмішка. Він був кращим із нас, не відсиджувався за чужими спинами і помер як герой.

У дитинстві характерною рисою Саші було почуття справедливості. Дуже любив менших дітей і тварин, оберігав маму, яка виховувала його сама, піклувався про улюблених учителів. Після 9 класу, навчаючись у технікумі, в кожну вільну від навчання хвилину бував у школі. Школа лишилась для нього назавжди другим домом, а вчителі – порадниками та близькими людьми. Він хотів знати все і вміти все. Тому навіть умовив директора школи Валерія Червоненка давати йому уроки гри на гітарі.

24 серпня 2014 року Саша перебував у відпустці. На міському стадіоні відбувалося свято. До директора Будинку культури Валерія Сидоренка, який у цей час скручував прапори, підбіг молодий чоловік і сказав: «Я служу в АТО. Дайте мені прапор міста. Я повішу його там, щоб він мене обігрівав».

Указом президента України Петра Порошенка від 26 лютого 2015 року Сашу посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Автор: Сергій НІКОНОВ

Читайте також:

ДЕ ПРАЦЮЄ КОМП’ЮТЕРНИЙ ТОМОГРАФ ТА СКІЛЬКИ КОШТУЄ В ЛУБНАХ

Поділись з друзями!
error2
fb-share-icon

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.