Побутує міф, що в Українській Повстанській Армії (УПА) за незалежність України воювали лише галичани чи волиняки… Але це зовсім не так, оскільки значний відсоток в УПА становили вихідці з центральної та східної України. Один із них – уродженець Полтавщини, Микола Лаврінович Савченко (псевда – «Петро Миколенко», «Байда», «377»), від дня народження якого цьогоріч виповнилося 100 років. Пам’ятна дата відзначається на державному рівні згідно з Законом України «Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у 20 столітті».
За волю України: проти червоних і коричневих зайд
Курінний УПА, командир сотні «Східняки» та 2-го Перемиського куреня Микола Савченко народився сто років тому, 20 лютого 1921 року у селі Березова Лука (тепер це Петрівсько-Роменська територіальна громада Миргородського району) на Полтавщині у селянській родині нащадків запорізьких козаків, де комуністична влада не користувалася симпатіями. Свого часу його батьки намагалися чинити опір колективізації.
Закінчив десятирічку та вступив до керамічного технікуму в Миргороді, але не закінчив його, оскільки мобілізували до Червоної Армії. Спогади про це побратима «Байди» – Модеста «Горислава» Ріпецького відшукав у числі 9 часопису закордонних українців «Сучасність» за 1979-й рік знаний Лохвицький краєзнавець, доктор права, директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського Олександр Панченко.
Війна між сталінським СРСР та гітлерівським Третім Райхом в 1941-му році застала Савченка у званні лейтенанта Червоної армії. Під час поспішного відступу військ СРСР той опинився на німецькому боці фронту і переховувався в околицях рідного села Березова Лука. Згодом, коли німецькі нацисти почали мобілізувати колишніх червоноармійців, потрапив на західні українські землі. Там налагодив контакт з місцевими відділами УПА — і щойно настала слушна мить перейшов з групою українців до їхніх лав. Нацисти схопили й розстріляли понад 100 військовиків з групи Савченка. Від 1943 до 1944 року на чолі малих підвідділів УПА «Байда-Миколенко» воював проти німецького націонал-соціалістичного режиму у Карпатах, брав участь у засідках і наступах на ворожі осередки. Краєзнавець-дослідник з Лохвиці Олександр Панченко у архівах відшукав цікавий факт: у липні 1944 р. Микола Савченко був серед охоронців Першого Великого збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – органу політичного керівництва українським визвольним рухом, тобто підпільного уряду і парламенту України. УГВР, Президентом якої тоді обрали теж уродженця Полтавщини Кирила Осьмака, друкувала звернення до громадян, еміграції та закордонних урядів, встановлювала свята воюючої України, вручала нагороди та відзнаки.
На чолі сотні «Східняки»
Влітку уродженця Березової Луки призначають командиром підрозділу воєнної округи «Маківка» на Дрогобиччині. Тоді ж командування УПА доручило полтавцю зорганізувати в Стрийщині-Дрогобиччині сотню з колишніх солдат і офіцерів Червоної армії. Протягом кількох тижнів Микола Савченко оформив сотню з 220 вояків. До неї увійшли воїни УПА з центральних і східніх областей України. Отож, сотня мала популярну (неофіційну) назву «Східняки». Багато з них пройшли червоноармійський вишкіл і тому були добре обізнані з тактикою сталіністів. Але спецслужби комуністичного сталінського режиму намагалися розвалити УПА не лише збройно, а й шляхом різних провокацій зсередини. Енкаведисти засилали своїх агентів часто під маскою дезертирів з Червоної армії. Як стверджує краєзнавець Олександр Панченко : «сотенний «Байда», знаючи підступні методи НКВД-МВД, налагодив у своєму загоні контррозвідку. Чимало допоміг у цьому його молодший рідний брат Олексій на псевдо «Самостійний». Він був вояком у сотні «Байди», і нікому в відділі не було відомо про те, що він — брат командира. Завдяки вірним друзям і братові, Савченку ще під час німецької окупації вдалося розкрити агентурну групу, яка готувала замах на командира і старшин».
До вересня 1944 року «Байда» діяв своїм відділом окремішньо. Він мав 23 роки й уже тоді здобув авторитет серед воїнів УПА. «Сотенний «Байда» дуже молоденький з вигляду дуже скромний, бльондин, малий на зріст і щуплий, енергійний військовик, при подаванні руки спритно стукає закаблуками своїх чобіт і стає на струнко. У нього голос тихий але серйозний, мова гостра й коротка, він не розтягає слів, говорить втято-коротко, але ясно й зрозуміло», – наводить спогади одного з бійців побратим-упівець Модест Ріпецький.
15 вересня 1944 року сотня «Байди» входить до Лемківського загону воєнної округи «Сян», після зміни лінії фронту залишається в Лемківському курені, впродовж жовтня -листопада рейдує по Станіславівщині та Дрогобиччині. Під час рейду на Лемківщину його сотня проводить 17 листопада 1944 року завзятий оборонний бій в околиці с. Сторонна Дрогобицького району, в якому відбиває численні атаки ворога.
У січні 1945 року сотня «Східняки» переходить згідно з наказом Головного Штабу УПА до північно-східної Тернопільщини вже без свого командира: Микола Савченко занедужав на запалення нирок. Однак, згідно з дослідженням Олександра Панченка, восени цього ж року уродженця Полтавщини «призначають курінним ад’ютантом й підвищують до старшого булавного з датою старшинства від 1 січня 1946 року. У лютому 1946 року Байда був призначений заступником командира 26-го (Лемківського) тактичного відтинку «Лемко» та командиром Перемиського куреня».
«Свої нові обов’язки виконував удало, виявляючи свій військовий хист та вміння дружньої співпраці з підпорядкованими йому старшинами. Він не давав відчути своїм підвладним своєї вищости, не любив хвалитися, ба навіть багато говорити, був завжди товариський, приязно ставився до кожного вояка, але, де треба, вимагав суворої військової дисципліни», – згадував Ріпецький. Від весни 1946 року «Байда» діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого з датою старшинства від 22 січня 1946 року.
Еміграційні сторінки життя борця за незалежність
У серпні 1947 року сотня УПА на чолі з «Байдою» успішно здійснила рейд на Захід. Восени 1947-го Савченко опинився в Західній Німеччині: спершу в таборі для інтернованих вояків у Деґендорфі, потім – у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі. А у 1948 році Микола Савченко (Петро Миколенко) Старшинським Збором був обраний командиром частин, що рейдували на Захід, згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном, членом Закордонного представництва (ЗП) УГВР (1948-1950). Підвищений Закордонним проводом УГВР до майора з датою старшинства від 1 липня 1949 року.
Цього ж року створив сім’ю з Вірою Присяжнюк. Подружжя спершу оселилося в Мюнхені, а у 1950 році емігрувало до США. Осіли в Детройті, де й прожили до кінця свого життя. Виховали двох дітей – Марусю і Ореста, які обоє були активними в житті української громади. Маруся Миколенко, яка мешкала у Нью-Йорку пригадувала, що тато остерігався, аби його насильно не повернули до СРСР. Не хотів зашкодити своїй родині у Березовій Луці, відтак вирішив залишитися вигаданим Петром Миколенком. Закінчив студії механічного інженерства, отримав диплом і працював за фахом. «Тато вступив до університету Вейн-Стейт. Потім влаштувався інженером в компанію General Motors. Працював там майже 20 років. Запатентував три винаходи з інноваційних способів виробництва автозапчастин. Любив свою роботу. Пройшов усі щаблі кар’єри в компанії, став проєктним інженером. Претендував на вищу менеджерську посаду. Але йому сказали, що нічого не вийде через акцент у мові», – згадувала донька.
На еміграції Петро Миколенко (Савченко) був активним громадським і релігійним діячем: належав до Української Автокефальної Православної Церкви та комбатантських (військових) організацій. У 1951-1955 рр. очолював Станиці Вояків УПА в Нью Йорку, Детройті, Клівленді, Філадельфії, Рочестері (США). Став одним із фундаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався кілька разів його Головою. У 1973 році ініціював створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», став його засновником, членом та співробітником. Попри хвороби (інфаркт, хронічна хвороба нирок, чотири серйозні операції) і кількаразове перебування в лікарні, увесь час активно працював у творенні «Літопису». Він хотів, щоб колишні вояки задокументували для історії події, пережиті ними під час боротьби в лавах УПА.
Помер видатний борець за незалежність України у 20 столітті 1 січня 1979 року у Детройті (штат Мічіган, США).
Увічнення пам’яті
З ініціативи автора цих рядків у 2015 році обласний телеканал «Лтава» за фінансової підтримки Полтавських облдержадміністрації та облради постаті видатного земляка присвятив короткометражне документальне відео з циклу «Поборники Незалежності»
А у 2016 році з ініціативи й коштом Спілки українських політв’язнів і репресованих у Польщі за сприяння Українського інституту національної пам’яті, товариства «Просвіта» та райдержадміністрації й районної ради до 95-річчя із дня народження Миколи Савченка на його малій батьківщині, у селі Березова Лука встановили меморіальну дошку на будівлі сільської школи.
Упорядкував Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.
1