Advertisement
Advertisement

З ініціативи Українського інституту національної пам’яті Верховна Рада України внесла 75-ліття відновлення Спілки української молоді (СУМ) в Діаспорі до переліку дат і ювілеїв, які відзначаються цього року на державному рівні.

 Спілка української молоді (СУМ). Цю легендарну «молодіжку» заснували в Києві 1925 року з метою відновлення незалежності Української Народної Республіки (УНР), її активістів  навесні 1930-го комунобузувіри розстріляли або вислали до концтаборів. Але 75 років тому, 25 квітня 1946 року   молодіжні патріотичні кола в українській діаспорі відновили СУМ, а у 1989 –му році в УРСР виникла Спілка Незалежної Української Молоді (СНУМ), яка об’єднала у своїх лавах радикальну націоналістично налаштовану частину молоді, яка прагнула незалежності України й готова була до революційних дій. Ми перейняли історичну спадковість від СУМ.

Читайте також «ЧЕСТЬ УКРАЇНИ» — «ГОТОВ БОРОНИТИ»: СПІЛКА УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ВІДЗНАЧАЄ 75-РІЧЧЯ З ЧАСУ ВІДНОВЛЕННЯ 

 

До створення осередків організації на Полтавщині мав честь бути причетний і я. То ж спробую описати діяльність СНУМу на її теренах в 1990-1991 роках. У спогадах можливі певні неточності, адже з тих пір минуло чимало часу.  У грудні 1989 року я почав ходити на перші масові мітинги у Полтаві, там написав заяву до Народного Руху України, де й познайомився зі своїми однодумцями. Через пару місяців Андрій Гринь та Володимир Просяник запропонували створити осередок СНУМ у Полтаві. Розповіли мені про ідеологію, мету організації, я з радістю на це погодився.  Пам’ятаю як зараз –  установчі збори відбулися під час чергового мітингу на стадіоні «Ворскла» 17 березня 1990 року. Там були присутні кілька чоловік з Проводу СНУМ, які приїхали з Києва. Коли їх проводжали, то я в будівлі Південного вокзалу спалив свій комсомольський квиток, попрощавшись із залишками дитячих совкових ілюзій. 

Перші мітинги

Головою організації було обрано Андрія Гриня, Володимир Просяник став організаційним референтом, я – референтом з ідеології. Зазначу, бути ідеологом в ті часи було не так легко, адже самому потрібно було інтенсивно здобувати знання, щоб передавати їх іншим борцям за волю України. Ці знання з історії та ідеології мій юнацький розум отримував з тодішніх опозиційних газет, самвидавів, іноді траплялися книги з діаспори. Для мене, юнака, якому до цього все життя промивали мозки «совком», це було свого роду новим світом…

Поступово наші лави поповнювалися молоддю. Свої зібрання ми проводили в міському будинку культури, будинку політпросвіти, в теплу пору часто збиралися в центрі Полтави біля фонтану – в народі це місце звалося «на каменях». Незабаром в нас була навіть своя печатка, прапор та значок. Тоді всі антирадянські організації, не зважаючи на ідеологічні розбіжності, діяли в одному напрямку – знищення СРСР, тож ми брали з ними участь у практично всіх акціях, які відбувалися на Полтавщині в ті буремні роки. 

Але було чимало й своїх самостійних акцій. На цей час вони читачам, можливо, здадуться банальними, трохи прозаїчними. Але тоді, коли потужно працювали такі каральні радянські структури, як КГБ та МВД, це все було ризикованим, за це могли звільнити з роботи, відрахувати з навчального закладу й навіть позбавити волі. Зупинюся лише на найбільш значних й цікавих.

Мітинг під час підняття прапору в Полтаві

Підняття синьо-жовтого прапора на «башті Шухова». 1990 рік. Участь в цій акції, ініційованій СНУМом, взяли Роман Кузьменко та його батько Григорій Кузьменко, Володимир Просяник, Роман Сементяєв і його батько Олександр (тоді член УГС). На башті прикріпили національний стяг, намалювали білою фарбою гасло: «Україні – волю!», також намалювали там великий тризуб. Внизу башти намалювали «Заміновано», між полишених банок з фарбою понатягували рибальську волосінь, імітуючи «розтяжки».  Прапор провисів десь до 11-ої ранку наступного дня, оскільки ніхто не наважився його зняти, поки не була досліджена територія навколо на наявність мін. Гасла замалювали ще пізніше. Це все встигли побачити чимало містян, багато хто запитував: «Що, влада вже змінилася?»

Перший червоно-чорний прапор в Полтаві був піднятий в березні 1990 року на мітингу на стадіоні «Ворскла» Андрієм Гринем та мною. На зауваження полковника міліції: «Снимите  этот буржуазный флаг! Мы за него не дагаваривались, можно только жёлто-голубые» ми не зважали й прапор промайорів до кінця мітингу.

День народження Симона Петлюри в травні 1990 року. СНУМ був одним з активних ініціаторів та учасників цього заходу, який викликав резонанс в СРСР. Також про це довго говорили в  ЗМІ країн Заходу. Тоді комуністичний режим в Україні вдався до масового затримання людей. Багатьох висаджували з потягів та автобусів, деяких навіть били,  затримували в самому місті агенти МВД та КГБ, достатньо було лише якоїсь української символіки на одязі, а то й просто української мови. Сотні людей були арештовані й розвезені по райвідділах міліції не лише Полтави, а й районних центрів області. Тоді вперше в житті було затримано й мене, свого роду «бойове хрещення». Міліціянти тоді конфіскували в мене пару значків та телескопічне вудилище під прапор, які так і не віддали.

Значок полтавських СНУМівців

В ніч з 10 та 11 травня Полтавські СНУМівці  Андрій Гринь і Володимир Просяник проводили таку собі просвітницьку акцію: змінювали таблички на вулиці Артьома та таблички «вулиця Симона Петлюри» й теж були затримані каральними органами СРСР. Мине довгих 28 років…І от нарешті завдяки декомунізаційному закону ця вулиця вже офіційно носить назву голови Директорії УНР Симона Петлюри.

Відзначився також наш осередок на «Козацькому святі» влітку 1990 року під Нікополем. Тоді відбувся величезний національний виступ. Приємно було бачити сотні тисяч людей в козацьких, повстанських строях з національною символікою. З’явилося тоді остаточне відчуття, що незалежність України – лише справа часу. Дорога від с. Капулівка до могили отамана Сірка була увінчана синьо-жовтими прапорами. Але комуністи вивісили поруч них свої, червоно-лазурові УРСР. Це нас дратувало. Тоді Полтавські СНУМівці разом взяли вантажну машину й, стоячи на кузові, проїхали всю ту дорогу, обірвавши зі стовпів радянське ганчір’я під схвальні вигуки патріотично налаштованого натовпу. Це було нам приємно.

Валерій Пальчик і Андрій Гринь на вишколі у Нових Санжарах

На початку осені 1990 року, коли в Україні розпочався «парад національного прапору» над державними установами, ми в Полтаві теж взяли активну участь у цьому дійстві. Перед самою акцією міліція вилучила металеву щоглу з двору одного з активістів, на якій мав майоріти прапор. Такі дії викликали величезне обурення в мітингарів. Тоді на наш заклик чоловік сто, головним чином молодь заблокували десь на годину рух тролейбусів у центрі Полтави. Міліціонери намагалися перешкодити цьому, розтягнути нас, але це їм не вдалося. Одному офіцеру Андрій Гринь в сутичці збив форменого картуза, як зараз пам’ятаю. Наші дії спонукали владу на поступки. Дозволили повісити прапор України в центрі міста на кінотеатрі ім. Котляревського. Правда, провисів він лише пару днів. Наш вчинок не був забутий владою. Притягнули до відповідальності лише молодь, бо бачили в ній загрозу для комуністичного режиму. Мене й Олександра Арбузова (з СНУМу) після довгої тяганини на допити – до адміністративного штрафу в більше ніж 100 рублів (оскільки були неповнолітні), Андрій Гринь отримав два роки умовно, Василь Магас (з УСДМ) – півтора роки умовно.

Вшанування річниці загибелі Степана Бандери. Ця акція відбулася восени 1990 року й теж із нашої ініціативи. Увечері наша колона чисельністю близько 50 чоловік вишикувалася біля «Сонячного парку». Попереду несли портрет Степана Бандери, в голові колони синьо-жовті та червоно-чорні прапори, в долонях – запалені свічки та лампадки. Так пройшли до будівлі обкому комуністичної партії (зараз ОДА і облрада), де тоді було наметове містечко проукраїнських активістів, які проводили якусь затяжну акцію протесту.

Не можу обійти увагою першотравневу демонстрацію 1991 року. Тоді колону СПТУ №3, де навчалися наші активісти Роман Кузьменко, Віктор Трирог та Сементяєв Роман, вишикували біля мосту через р. Ворскла, було море червоних прапорів. І тут наші хлопці підняли синьо-жовтий. Комуністичні активісти зчинили ґвалт з цього приводу, але хлопці прапор не заховали. До них приєдналося ще десь чоловік з десять учнів, й так окремою  колоною вони дійшли до центру Полтави. Й лише там працівники міліції змогли вилучити у них прапор.

Представники Полтавського СНУМ на загальноукраїнському вишколі разом з ветераном УПА

В травні 1991 року вперше був проведений наш військово-спортивний вишкіл під смт. Нові Санджари. Відразу на автостанції нас зустріли місцеві міліціонери, які відвели нас у райвідділ для обшуку та пояснень. В одному з кульків у нас було настругане мило для напалму. На питання «Що це таке?» ми відповіли, що то пшоно для каші, а бензин – для багаття. Нам повірили й, не знайшовши нічого кримінального, відпустили. Вишкіл пройшов повноцінно, без пригод.

Наприкінці червня 1991 року наші представники взяли участь в загальноукраїнському військовому вишколі УНС (Українська Націоналістична Спілка) та СНУМ під Тернополем. Там були представники української діаспори, ветерани УПА, було доволі цікаво. Після вишколу ми взяли участь в першому в Україні смолоскиповому поході у Львові. Присвячений він був річниці відновлення державності 30 червня 1941 року. Захід був вражаючий і викликав оскаженіння комуністів по всьому СРСР.

Це лише короткий огляд діяльності Полтавського СНУМу в 1990-1991 роках. Також побачили світ пара номерів нашої газети «За волю». Друкували її аж в Литві при сприянні відомого політв’язня Анатолія Лупиноса. Окрім акцій, головна робота була буденна: агітація, розповсюдження літератури, участь в мітингах і тому подібне. З часом, під час ГКЧП 19 серпня 1991 року на основі активу СНУМУ була створена Українська Народна Самооборона (УНСО), бійці якої й сьогодні беруть участь у сучасній українсько-російській війні.

Вишкіл СНУм у Нових Санжарах. Справа Владислав Ткач, нині покійний

Про все не буду писати, щоб не забирати час у читачів, хоча матеріалу можна назбирати на повноцінну книгу. Варто згадати тодішніх соратників по ідеї, які збереглися в моїй пам’яті. Це – Андрій Гринь, Володимир Просяник, Владислав Ткач, Зайченко Олесь, Кузьменко Роман, Ломако Дмитро, Ірина Гринь, Віктор Трирог, Сементяєв Роман, Арбузов Олександр, Тетяна Мороз, Гурін Олександр, Наталка Кочергіна,Тарас Токар, Леся Дяченко, Курішко Іван, Бочаренко, Травкін, кого забув – хай вибачають. 

Валерій Пальчик, ветеран російсько-української війни, співзасновник Полтавського осередку СНУМ.

Advertisement
Advertisement
Advertisement

2021-04-29
0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі