Advertisement
Advertisement

25 грудня, 175 років тому Тарас Шевченко написав «Заповіт» – один зі знакових творів вітчизняної літературної спадщини, якому судилося стати останнім акордом у  знаменитому циклі «Три літа» (1843–1845 рр.). Дотепер «Заповіт» є суспільно-політичним маніфестом, зверненим до розуму і серця українців. Тарас Шевченко  закликав до визволення українського народу від поневолення Російською імперією й побудувати свою державу – «сім’ю вольну, нову». Це зумовило фантастичну популярність вірша. До нього зверталися кілька поколінь борців за незалежність України. Художня довершеність ставить «Заповіт» у ряд найдосконаліших зразків світової політичної лірики. Спочатку  увійшов до альбому «Три літа» без назви. Але, переглядаючи рукописний збірник «Стихотворения Т. Шевченко» укладений І. М. Лазаревським (1836–1867), автор занотував початкову назву як «Завіщаніє». Вперше надрукували в безцензурному виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859) під заголовком «Думка». У 1867 році  надруковано перші вісім рядків у «Кобзарі» під редакторською назвою «Заповіт», яка відтоді стала традиційною. Повний текст оприлюднили у четвертому номері львівського журналу «Мета» 1863 року під назвою «Завіщаніє» з деякими невідповідностями в окремих рядках. Повністю «Заповіт» вперше надруковано в 1907 році у «Кобзарі» за редакцією В. Доманицького (1877–1910). 

                            Історія написання

У 1845 році Тарас Григорович став співробітником Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія), яка була створена при канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора і містилася в приміщенні Київського університету Святого Володимира. Завданням цієї наукової установи було збирання і видання історичних документів, а також докладний опис археологічних пам’яток. На поета були покладені обов’язки описувати і змальовувати унікальні архітектурні споруди, церкви, монастирі, історичні пам’ятки, збирати різні фольклорні та етнографічні матеріали. 

Осінь і грудень 1845 року Шевченко у складі комісії працював на Миргородщині, а також на Переяславщині, що за тогочасним адміністративним поділом належала до Полтавської губернії (тепер – Київщина). Жовтень і грудень того року – пора чи не найвищого натхнення і творчого злету поета: було написано п’ятнадцять різних творів за тематикою і жанровою належністю. Серед них поеми «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Єретик», «Сліпий», містерія «Великий льох», вірші «Холодний Яр», «Маленькій Мар’яні», «Три літа», «Минають дні, минають ночі…», «Стоїть в селі Суботові…» та інші. 

        У Переяславі лікарем працював А. Й. Козачковський (1813–1889), знайомий Тараса Григоровича ще з Петербурга. Тісні дружні взаємини лікаря з Шевченком почалися в серпні 1845 року, коли поет несподівано завітав до нього в Переяслав, а наприкінці жовтня цього ж року Тарас приїхав до Козачковського дуже хворим. Лікар саме здійснював ремонт будинку, тому поселив товариша в сусідньому селі В’юнище у свого близького знайомого Степана Самойлова.

Стан здоров’я Тараса Григоровича дедалі погіршувався, і в другій половині  грудня йому стало зовсім зле. Він почав марити. Переляканий господар загорнув поета в кожух, вкрив ноги ведмежою шкурою і перевіз його до Переяслава. У Тараса почалася двостороння пневмонія. У ті часи мало кому вдавалося подолати цю хворобу. В одному з листів до товариша Шевченко написав: «На скорое выздоровление не надеюсь». Поета і художника, якому було в той час всього 31 рік (!) не полишала думка про смерть. Тарасові захотілося в такий важкий для нього час сказати землякам, друзям, Україні своє останнє щире слово. І у Різдвяну ніч, із 24 на 25 грудня 1845 року він встав, запалив свічку, взяв перо… На папір лягли слова: «Як умру, то поховайте…». На 16-му рядку його рука зупинилась –  мабуть, нелегко було Тарасу написати «а до того, я не знаю Бога». Тому й залишились на місці рядка лише крапки. На щастя, поет одужав і на місці крапок вписав ці слова. Коли вранці до нього зайшов лікар, поет прочитав йому щойно написаний вірш. Цю сцену зобразив на картині український живописець Лев Вітковський (1931–2008).

У той час, коли лікували хворе тіло поета, його душа і розум працювали над заповітом Українській Нації. Тяжка хвороба була лише поштовхом до написання, сама ж ідея твору вже давно виношувалася в серці Тараса. У святий день Різдва Христового,  Боже знамення і порух душі поета злились воєдино. У тридцять один рік Т. Г. Шевченко створив шедевр світового значення.

1654 року,  у Переяславі, Україна втратила свою незалежність, у цьому ж місті “Заповіт”, написаний Т. Г. Шевченком, став дороговказом для українського народу, розбудив його до боротьби за волю, омріяну віками. 

«Заповіт» на крилах мелодії

Твори музичні до поезії Шевченка становлять не лише найбільшу, але й найкращу частину нашої світської артистичної музи.                                                                                                                                                             С. Людкевич

150-й рік звучить чудова мелодія разом із пророчими словами Шевченкового «Заповіту». Вона стала народною. Протягом довгого часу і на виданнях нот «Заповіту» зазначалось «Українська народна пісня». Насправді вона має свого конкретного творця. Мало кому відомо, що автором її є полтавець Гордій Павлович Гладкий. Широкій громадськості про це стало відомо завдяки пошукам полтавських та київських дослідників, серед яких були відомі композитори-полтавці, брати Георгій та Платон Майбороди. Вони виявили низку маловідомих матеріалів про талановитого самородка.

На те, що всесвітньовідому мелодію Гладкий створив 1870 року, вказував  Д. Драний у своїй, виданій малим тиражем праці «Про походження музики «Заповіту» та Л. Кауфман у книжечці «Пісня знаходить автора». Показово, що одним з перших, хто написав музику до «Заповіту» був композитор, уродженець Полтавщини М. В. Лисенко (1842–1912). Сталося це 1868 року з нагоди відзначення пам’яті Т. Г. Шевченка у Львові. Тоді львівська громадськість замовила студентові Лейпцизької консерваторії М. В. Лисенку написати музику до «Заповіту». Лисенко намагався поєднати дух Шевченкової поезії зі специфікою української пісні. Пісня прозвучала усіма голосами у лютневому Львові.

А наприкінці 1860-х, на початку 1870 року відбулася на перший погляд незначна подія:  до вірша «Заповіту» з’являється винятково  вдала і нібито давно знайома мелодія. Її автором був Г. П. Гладкий, музикант-аматор. Після появи музики до «Заповіту»  Г. П. Гладкого та його швидкої фольклоризації частина композиторів пише оригінальну музику до вірша Шевченка, інша опрацьовує мелодію Гладкого для різних вокально-хорових складів або ж вводить до масштабних вокально-симфонічних, хорових, ораторіальних творів, у кіно та оперну музику.

Відомо кілька десятків різноманітних обробок та інтерпретації «Заповіту» Г. П. Гладкого – П. Демуцького, О. Спендіарова, К. Стеценка, Я. Степового, Л. Ревуцького, С. Людкевича, П. Козицького, М. Вериківського, Р. Глієра, О. Александрова, Є. Юцевича, Б. Лятошинського, К. Данькевича, А. Штогаренка, В. Губаренка, А. Кос-Анатольського та інших. Але особливої  популярності у музичному світі здобув твір завдяки гармонізації К. Стеценка, хоровий варіант Гладкого–Стеценка виявився неперевершеним. 

Пісня крилатим птахом полинула у великий світ, переходить від покоління до покоління, як дорогоцінний скарб, як велике духовне надбання українського народу. Сила «Заповіту» – незмірна. Він співається, як пісня-гімн, як спомин, як заклик до боротьби. Мелодія хору розпросторена, нагадує речитатив народного співця-бандуриста.

                                        До біографії Г. П. Гладкого…

Про життєвий шлях Г. П. Гладкого, цієї неординарної людини, якою пишається Полтавщина, ми знаємо не так багато. Але відрадно те, що ім’я її ввійшло у всеукраїнські та регіональні енциклопедичні видання, довідники, шеститомну «Історію української музики». Ось про що свідчать довідкові видання: 

«Гладкий Гордій Павлович (1849, Полтавщина – 1894, Полтава) – укр. композитор, хоровий диригент і педагог. Музичну освіту здобув на полтавських регентських курсах під керівництвом П. А. Щуровського. 1870–1894 рр. – учитель співу і керівник хору в Полтавській духовній семінарії. Твори: «Заповіт», «Зоре моя вечірняя», «Ой по горі ромен цвіте», «Утоптала стежечку» (всі – на вірші Т. Шевченка) стали народними піснями». Народився Гордій у селянській родині, на одному з хуторів Костянтиноградського повіту (тепер – Карлівський р-н). Прізвище Гладкий зустрічається тут часто. 

З дитячих літ хлопчик  слухав українські народні пісні, любив сам співати, володів деякими музичними інструментами.

Мабуть, він навчався у Полтаві, у повітовому училищі. Юнакові самому доводилось заробляти на хліб насущний. У 60-х рр. ХІХ ст. він працював прикажчиком у магазині московської фірми «Чай К. і С. Попових», що знаходився на розі Малопетрівської та Протопопівської вулиць (сучасних Небесної сотні – Котляревського). Тут же при магазині мав кімнатку, де проживав.

Із вікна його кімнатки вечорами лилися звуки гітари і чудовий спів музиканта. До Гордія тягнулися молоді люди, він проводив час у колі передової молоді міста. Вони зачитувалися творами І. Котляревського,                  М. Гоголя, Т. Шевченка. У Полтаві завжди широко відзначалися дати, пов’язані з життям і творчістю видатних земляків. У такі дні відбувалися великі концерти: виступали хори, грали оркестри.

Молодий музикант, закоханий у поезію Т. Г. Шевченка, пробував писати музику до улюблених віршів. І хоч він не знав нот, маючи неабиякий музичний слух, часто підбирав мелодії на вірші Кобзаря.

В книжечці Л. Кауфмана «Пісня знаходить автора» на 21-й сторінці читаємо: «Щосуботи в кімнаті Г. П. Гладкого, що на першому поверсі триповерхового будинку, що й нині стоїть на розі вулиць Небесної сотні та І. Котляревського, збиралася молодь. Це – здебільшого місцеві семінаристи, в яких, як правило, були гарні голоси. І тому кожного разу експромтом виникав чудовий чоловічий хор, що виконував українські пісні з таким захопленням, якому міг позаздрити перший-ліпший професійний хоровий колектив. Хором керував Гордій  Гладкий”. Товариш по навчанню І. Ризенко згадував: «Гордій Гладкий продовжував писати музику і час від часу демонстрував її в колі молоді. Гордій Павлович запрошував до себе щосуботи «посидіти та поспівати». Та молодь збиралася не лише співати». В один із таких вечорів і прозвучав «Заповіт». Присутні були приємно вражені мелодійністю нової пісні. В кімнаті урочисто лилися слова Великого Українця. З часом мелодія «Заповіту» набуває все більшої популярності. Цьому сприяли і семінаристи, які «завозили» з собою музику до інших міст, в т. ч. і до Києва. Дослідники В. Драний і Л. С. Кауфман (1907–1973) вказують час створення і авторство музики «Заповіту». Вони встановили, що народилася вона не пізніше 1870 року і її творцем є саме Гордій Гладкий.

Леонід Кауфман «викопав» кілька примірників раніше невідомого видання «Заповіту» для хору. На нотах написано: «Слова Т. Шевченко, муз. Г-го». Безсумнівно, що цей варіант музики належить полтавцю. Ця авторська партитура була надрукована 1909 року полтавським книговидавцем Г. І. Маркевичем (1849–1923), однолітком Г. П. Гладкого, з благодійною метою. Збиралися кошти у фонд спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. 

                                       У пам’яті людській навічно

Після закінчення регентських курсів у  1870 році Г. П. Гладкий був призначений у Полтавську духовну семінарію на посаду регента семінарського хору і вчителя хорового співу. За час педагогічної діяльності Г. П. Гладкий виховав плеяду талановитих співаків (хористів і солістів). Серед них варто відзначити чудового співака В. В. Курдиновського (1868 –1937), який пізніше став одним із солістів московської опери Зиміна, був учасником численних концертів М. В. Лисенка.

Небагатьом відома плідна діяльність нашого земляка М. В. Лисенка як організатора та керівника хорових колективів, що виступали перед полтавцями у 90-х роках ХІХ століття. Але саме Лисенкові хотілося показати українцям, як  писав  полтавський музикознавець В. О. Щепотьєв (1880–1937), «все багатство і всю невимовну красу їхньої рідної пісні та навчити, як треба цю пісню співати». Є деякі дані (поки що не зовсім підтверджені), що у хорі М. В. Лисенка співав і молодий учитель музики і співів Гордій Гладкий.

Полтавці шанували Гордія Павловича не тільки як співака, композитора, але як і хорового диригента. Він працював багато, напружено і рано пішов із життя, у 45-річному віці.

Пам’ять про нього  плекають у Полтаві. На меморіальній дошці, що розташована на фасаді будинку № 20 / 8, що на розі вулиць Небесної сотні та Івана Котляревського сказано:«В цьому будинку жив і працював український композитор і хоровий диригент Гордій Павлович Гладкий (1849–1894 рр.) – автор всесвітньовідомої музики до «Заповіту» Тараса Шевченка». Ім’ям   Гладкого названа вулиця в Київському районі м. Полтави. 

Надія Требіна

провідний бібліограф сектору краєзнавчої літератури і бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара

Advertisement
Advertisement
Advertisement

2020-12-26
0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі